Невінчана Валентина Петрівна
вчителька Северинівського ліцею Білоцерківської р-ну (Таращанська громада) Київської обл.

Чому бути українкою - це моя суперсила?

МАРТИНІВСЬКІ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

(Вступ книги, що готується до друку)

Побиті міста, села, десятки тисяч загиблих! І це в ХХІ столітті! Це в Україні. Знову прокляті московити, знову ненаситний божевільний кремль!

А між двома нашими визвольними змаганнями, між початком ХХ-го та початком ХХІ-го століть була ж і Друга світова війна, де вже наші діди з дідами наших ровесників із Росії захищались від німецьких фашистів. І лежать у братських могилах поруч, що б там хто не говорив.

Та наступники дідівської слави, росіяни, не вивчили уроків минулого, не зрозуміли суті життя й волі. Вони – сталінсько-путінські виплодні, запрограмовані на вбивство.

І я, внучка дідів-визволителів, один з яких загинув у ту війну, правнучка прадіда, якого замордували в сталінських Гулагах, хочу повернути нам наших Мартинівських, які боролися проти російського панування в Україні та постраждали від «совітської» системи, як мільйони українців ХХ-го століття. Хочу повернути напівзабуте, оббрехане, зневажене. Щоб гордився Станіславчик-Братчикова Гребля, колись село Таращанського повіту на Київщині, славними предками, щоб шанував і поминав їх, як шанує й поминає сучасних Героїв. Щоб інші мої читачі знали нашу правду на прикладах цієї української родини.

Пишу про Мартинівських, станіславчицьких людей, з роду яких один із

селянських отаманів проти російсько-більшовицької влади: Верещака, Гризло, Чорний Ворон, оспіваний Василем Шклярем в однойменному романі, Лютий-Лютенко… І Мартинівський Тимофій Іванович.

Історія станіславчицьких Мартинівських, що пройшли всі кола пекла через російське поневолення України в першій половині ХХ століття, стала історією села та України тих років.

Вона дивним чином перейшла межу й зачепила сучасні події.

Ні, не просто зачепила, додалася до трагедій сучасних, які родом з минулого.

Я не противилася цьому, тому що зрозуміла суть спротиву нації проти російської тиранії, витоки якої (не джерела, ні!) ген-ген удалині!

Ця книга базується на знайдених документах, і зміст у ній підкоряється їм. Одначе це не традиційна документалістика чи публіцистика з використанням документів. Це так званий нон-фікшн, тобто не художня література.

А ця форма поєднує точні факти зі стильовими особливостями художньої літератури. Діалоги з нащадками героїв та відступи, спогади про земляків та мандри рідним селом, особисте, що переплелося з колективним, – усе, що робить сухий виклад живим і надає йому легкості, ви зустрінете в цій книзі.

Крім того, більшість документів віднаходилися й поступали в процесі роботи над книгою та диктували особливий підхід, дослідницький. І пошуки бажаного відбуватимуться на очах у читачів, інтригуватимуть та заохочуватимуть іти далі, як це було зі мною.

Дуже швидко, хоч і законно, розповідь про минуле почала потребувати висновків нашого сьогодення, паралелей із ним, і я дозволила їй рухатися в цьому напрямку.

Якась вища сила звела мене (віртуальна зустріч) з людиною, закоханою в генеалогія, тобто в родознавство. Це Павленко Олена, столична мешканка. Вона відшукала мені більшість документів, пояснила їх, крім того, була завжди на зв’язку, коли виникали якісь запитання.

Патріотична та освічена, дослідниця й сама ненароком увійшла до книги зі своїми міркуваннями, репліками, висновками та осучаснила її.

А ще час, той і цей, – те, що, здається, йде та йде по колу. Чи, скоріше, Гордіїв вузол давніх українських суперечок з московитами за наш край, який ми цього разу таки розрубаємо. Він також присутній у творі, не переобтяженому однак історичними відступами.

Надіюсь, що книга сподобається нащадкам Мартинівських-старших, і вони багато чого дізнаються про рід завдяки їй.

Упевнена, що книга буде цікава читачам, адже вона про нас, про напівзабуту, проте відновлену частинку вітчизняної історії, що перекликається з сьогоденням.

І ця книга їм, усім українцям, що боролися й борються за незалежність України від російського поневолення!

Хочу, щоб знали, щоб не забували давню боротьбу. Щоб сьогоднішній біль і жертви були недаремно, як і ті, тодішні біль і жертви. Вони – одного джерела. Українського джерела.