Мені 46 років. У мене є чоловік і троє дітей. Ми мешканці селища Гостомель Київської області.

Ввечері 23 лютого я посадила сина на потяг до Маріуполя. Він студент, їхав на навчання. В дорозі дізнався про початок війни і хотів повернутися додому, але не доїхав, бо розбомбили колії з Києва до Гостомеля. Він залишився у друзів у столиці. Я дуже хвилювалася за нього.

Зранку 25 лютого чоловік забрав доньку і старшого сина з інвалідністю та виїхав з ними на захід України. Я залишилася наглядати за будинком, котом і собакою.

Одразу після від’їзду чоловіка і дітей почалися обстріли. Я опинилася в окупації. Наш будинок розбомбили, і я ховалася від обстрілів у сусідньому.

П’ятого березня зібралася автоколона, але зелений коридор так і не дали. Попри це, я й кілька інших людей намагалися виїхати з селища. Ми потрапили під мінометний обстріл, через що так і не доїхали туди, куди планували. Залишилися на нічліг у бомбосховищі радянського зразка. У ньому було багато людей.

Наступного дня російські військові вигнали нас зі сховища й змусили йти до місця евакуації, яке знаходилося за декілька кілометрів. Було важко, особливо людям похилого віку. Мені також непросто дався цей шлях: я була з сумкою й котом у переносці. Дійшли близько п’ятої вечора. Нам обіцяли не менше десяти автобусів, а приїхало лише три. Мені пощастило: я виїхала одразу. Чимало людей залишилося. Як я потім дізналася, вони чекали на автобуси декілька днів.

Нас везли до Києва близько чотирьох годин. На залізничному вокзалі я зустрілася з сином – і ми разом поїхали потягом у Львів. Тринадцятого березня туди приїхав чоловік з донькою і старшим сином. Ми безмежно вдячні людям, які запропонували нам безкоштовне житло, дали продукти й речі.

Двадцятого вересня ми повернулися додому. Привели до ладу будинок: поставили вікна й двері. Щоправда, він ще потребує ремонту. 

Я мрію про перемогу й мирне життя. Хочу, щоб мої діти були живі та здорові. А ще хочу, щоб до мого будинку більше ніколи не зайшов жоден росіянин.