У мене є мама, тато і брат. Ми з братом працювали у Запоріжжі, а батьки жили в селі Білоцерківка Запорізької області. Коли почалася війна, батько забрав мене й брата в село. Ми думали, що там буде безпечніше. Проте вже через три дні його окупували.

Окупанти одразу пограбували всі магазини. На щастя, у нас було своє молоко, закрутки, овочі й м’ясо. Раз на два дні з району привозили хліб. Приблизно через три тижні у магазинах з’явилися російські товари, але ми їх не купували. Автобус розвозив гуманітарну допомогу. Її ми також не брали, щоб вистачило людям, яким вона була потрібна більше, ніж нам. 

Окупанти перебили трансформатор – два тижні не було світла. Ми мали свічки. А щоб обігріти будинок і приготувати їсти, топили піч.

Російські військові ходили по домівках і залякували людей. П’яний окупант розстріляв нашого односельчанина. Було настільки страшно, що ми не могли ні їсти, ні спати.

Ми виїхали після того, як дізналися, що росіяни збиралися перекрити виїзд із села. Рішення покинути будинок далося нам непросто: ми всю ніч радилися й плакали. У селі залишилися бабуся й дідусь. Вони наглядають за нашим будинком. Але ми вже близько місяця не можемо додзвонитися до них.

Коли ми виїжджали, було багато російських блокпостів. На кожному окупанти перевіряли документи й речі. Побачивши український блокпост, ми не могли стримати сліз.

До війни тато працював далекобійником. Його автомобіль залишився в окупації. Батько знайшов іншу роботу. Мама з братом також працюють, а я поки що - ні.

Хочеться, щоб війна швидше закінчилася, але мені здається, що вона затягнеться на роки. Мрію про мир і спокійне життя.