У перший день війни Лідія Адамівна поховала племінника, а п'ять років тому – чоловіка. За час конфлікту у неї погіршилося здоров'я, вона майже не може ходити. Смуткує про всіх загиблих і хоче забути про те, що сталося за ці сім років.
Я приїхала з батьками у 1970 році, одразу після школи, з Білорусі до Луганська, потім вийшла заміж у Станиці. З того часу тут живу. Із чоловіком працювали, доньку виростили, вивчили, вийшли на пенсію. Жили нормально, як усі. А тут війна. Чоловік помер у 2016 році, серце не витримало бомбардувань. А в мене хворі ноги, зовсім ходити не можу. Хочеться до Луганська, на могилку до батьків, але я не в змозі.
Першого дня війни в мене помер племінник, і все було байдуже. Пам'ятаю, коли снаряд прилетів до нашої оселі, ми буквально злітали на п'ятій точці з третього поверху на перший. Нікому такого не бажаю.
Дуже шкода дітей та онуків, молодих хлопців, які гинуть, їхніх матерів та дружин. Хотілося б назавжди забути про війну.
Дуже дякую за допомогу Фонду Ріната Ахметова. Ця допомога була хороша, і крупи, і макарони. Деякі люди за рахунок цього лише й виживали. Дякую, що він підтримав людей.
Усі люди зараз виживають. Важко жити на дві тисячі пенсій. Добре, що є субсидія на комунальні платежі. Головне – щоб була тиша, щоб нікуди не бігти, не ховатись, і щоб діти не гинули.
Мої діти живуть тут же, у Станиці, окремо від мене. Дочка працює психологом, зять – в адміністрації. Цього року моя старша онука стане випускницею, а дві молодші, прийомні, навчаються у сьомому та п'ятому класах.
Хочу, щоб діти ніколи не гинули в жодній країні, щоб процвітала наша Україна, адже вона завжди була однією з найкращих. Щоб розумні голови не роз'їжджалися, жили та працювали вдома. І щоб наша молодь була здорова.
