Велику родину Володимира Холодного поділила війна. Вісім років вони не бачаться з однією з дочок та онукою. Дружина нудьгує та постійно плаче, але зі Станиці Луганської подружжя виїжджати не збирається, бо прожили тут півстоліття. Пам'ятають, як рвалися снаряди і навіть попадали по хаті. Але вони вирішили: хоч жити, хоч помиратимуть на рідній землі.
Життя до війни у нас тут було хороше. Діти жили біля нас, було тихо та спокійно. Коли війна почалася, дочки з онуками поїхали до Росії, а син-дальнобійник втратив роботу за кордоном і приїхав до мене. Тут була жахлива війна у 2014–2015 роках, тому мої діти й розбіглися. А ми з дружиною тут прожили півстоліття і нікуди не хочемо їхати. Хоч жити, хоч помирати будемо тут.
За день-два до війни я машиною їздив до Луганська, бачив блокпости та людей з автоматами. Коли почали літати літаки, я був удома з онукою. Відразу після обстрілу вона поїхала і за нею донька. Вони повернулися до Луганська, до своєї квартири. Тепер звідти до нас вони не можуть їздити. Ще одна дочка з онукою давно живуть у Самарі, я їх бачив востаннє вісім років тому. Дружина часто плаче, нудьгує за всіма дітьми.
Ми тут досі, буває, стрілянину чуємо за Станицею або за Донцем – і одразу мандраж бере. Живемо на українській території, можемо пересуватися, куди хочемо, і у Щастя, і у Біловодськ.
Ми з дружиною вже у тому віці, коли часто треба їздити до обласної лікарні. До війни вона була поряд, у Луганську. Тепер обласні фахівці переїхали до Сєверодонецька, від нас далеко.
Ми отримували кілька разів допомогу від Фонду Ріната Ахметова, вона була дуже важливою для нас. Адже зайвий раз у магазин не збігаєш, а нам і крупу давали, і цукор. Коли була війна у Станиці, пенсію десь півроку не возили. Якби не «гуманітарка», не знаю, як би ми вижили.
Мрію про одне: щоб війна закінчилася, в Україні настав мир та спокійне життя, щоб діти та онуки повернулися до нас додому.
