Я зі Слов’янського району. Працювала кондуктором тролейбуса, а з 24 лютого залишилась без роботи. В тому році син закінчив 11 клас, потрібно було їхати здавати ЗНО, а в Донецькій області його не здавали. Нам довелося їхати до Дніпра. 

Слава богу, все добре, син поступив учитись у Кіровограді. А в чоловіка третя група інвалідності - він поки що залишається вдома. Сім’я роз’єдналася, але сподіваємося, що це ненадовго.

Найважче – нерозуміння, що буде завтра. Здавалось, що все це не з нами відбувається, що цей жах скінчиться за декілька днів, і все буде мирно і добре, але воно все продовжується.

Всі переселенці, які поруч з нами, надіються після перемоги повернутися в свою оселю. Хочеться, щоб наші будинки залишились цілі, і ніхто не постраждав.

В Кіровограді ми в гуртожитку поселилися, отримали допомогу від Абдека, дитині є де навчатися. Кожен день дивимося у новинах, що у Краматорську та Слов’янську відбувається. А там були безкінечні стрільби, вибухи.

Коли Лиман звільнили, люди почали вертатися. Але ми поки що тут, тому що у сина навчання.