Ничипорук Влада, 10 клас
Херсонський ліцей № 51 Херсонської міської влади
Вчитель, що надихнув на написання есе: Галкіна Ірина Володимирівна

Війна. Моя історія

Я з Херсону. Зараз для мене дуже тяжко усвідомлювати те, що я не можу поїхати в своє рідне місто, ходити до школи.

На початку повномасштабного вторгнення я знаходилася вдома. Зранку 24 лютого 2022 року я прокинулася від вибухів. З двох сторін мого будинку здіймався у небо густий чорний дим. Згодом, я дізналася, що це бомбардували аєропорт. Не сильно злякалася, бо ще не усвідомлювала всіх подій, що відбуваються. Наступного дня пішли родиною за продуктами та водою. Обличчя людей на вулиці вразили мене. Похмурі, подекуди розгублені перехожі. Люди не знали, що робити.

Навіть, не відчула, як пройшов місяць окупації. Мешканців на вулицях ставало все менше й менше. Нашого знайомого. учасника руху спротиву, окупанти забрали “на підвал“, а потів вивезли до Криму. До нас приїхали мої бабуся та дідусь. Майже кожного дня виходили на вулицу, щоб якось відволіктися та не втратити розум від того, що відбувалося.

Одного вечора, а саме 4 березня, мама зателефонувала знайомій та спитала: “Ви не плануєте виїжджати ?“ Вона відповіла, що так, плануємо. І цього вечора я ще не розуміла, що своє рідне місто, свій дім я не зможу побачити майже два роки.

Наступного ранку біля ТРЦ “Фабрика“, який потім рашисти знищили, ми зустрілися з маминою знайомою, сіли до неї в машину і поїхали. Що буде в майбутньому не знав ніхто, хіба що будемо намагатися дістатися Болгарії, де в нас є дуже близькі друзі. Підчас нашої поїздки проїжджали село моїх бабусі й дідуся. Було дуже сумно і гнітюче на душі.

Ми проїхали, майже, 20 блокпостів окупантів. Ідемо далі і, раптом, бачимо двох військових. Думали, що черговий російський блокпост. А коли під*їхали ближче побачили, що це НАШІ українські військові. Емоціїї неможливо передати словами. На той момент ми були просто щасливі.

Незабаром були на кордоні України та Румунії, ще через деякий час — в Болгарії. Нас зустріли, розмістили. І я зрозуміла: “Ми в безпеці.”

Згодом з Софії переїхали в невеличке містечко. На моє здивування, там було дуже багато українців. В мене з*явилася велика кількість друзів, з якими я спілкуюся і дотепер. Познайомилася з місцевими хлопцями та дівчатами, які тепер теж мої друзі. Багато розповідала їм про Україну, про Херсон, про наші звичаї. Натомість, мої нові друзі водили мене на прогулянки до лісу, в гори.

Начебто, все добре, але я дуже сумувала за Україною.

І на початку вересня ми вирішили повернутися. Був дуже важкий переїзд, та все ж таки ми дісталися Одеси. Там ми зустрілися з татом, за яким так скучили. Тато подарував мені маленьке кошеня, про яке я так мріяла. І, так би мовити, все добре: оселилися в тихому районі, ходили на прогулянки до моря, відвідували музеї, зоопарк, але ж ми не вдома, не в Херсоні.

Йшов час, і, нарешті настало 11 листопада 2022. Все сталося так стрімко, несподівано. І коли почалася поширюватись інформація ввечері, щодо деокупації Херсона, вся наша родина не могла стримати сліз. З*явилася надія на швидке повернення додому. Але не так сталося, як гадалося.

Херсон під постійними обстрілами, і ми аж ніяк не зможемо повернутися додому. В грудні в Одесі постійно та надовго вимикали світло, це заважало мені нормально вчитися, спілкуватися з вчителями, однокласниками. І тому ми переїхали в Миколаїв, і я, нарешті, змогла вчитися, відвідувати кожного дня онлайн уроки.

Наша родина і досі в Миколаєві. Та я сподіваюсь, що найближчим часом, врешті — решт, повернусь в свій рідний Херсон, буду ходити до школи, побачу своїх вчителів, однокласників. І ми всі разом будемо святкувати ПЕРЕМОГУ, на яку чекає кожен українець.