Індебера Валерія

10 клас, Малобудищанський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Опішнянської селищної ради Полтавської області

Вчителька, що надихнула на написання – Кльокта Тетяна Михайлівна

Війна. Моя історія

Мені й досі страшно згадувати рідний Харків кінця лютого та початку березня 2022 року. Пройшло майже два роки, а здається, ніби все це було тільки вчора.

ВЕЧІР. Вечір 23 лютого був звичайним і не передвіщав ніякого лиха. Пам’ятаю, як довго вчила уроки, бо в середу планувалося аж дві контрольні роботи. Уже в ліжку перед сном заглядала подумки в своє близьке й далеке майбутнє і бачила там тільки щастя та радість. Сон огортав мене своїми теплими обіймами й відганяв кудись тривогу, що виникла в душі після почутої розмови мами з сусідкою про можливу війну.

РАНОК. Я зрозуміла, що розпочалася війна, ще до світанку. Прокинулася від гучних вибухів. Мене охопив жах. Сон відразу відпустив мене зі своїх чіпких обіймів. Не знала, що робити, просто заціпеніла, сидячи на ліжку й невідривно слідкуючи за мамою, яка ходила по квартирі, збираючи якісь речі до сумок, щось шукаючи серед паперів та одягу. Моя мама була зібрана й рішуча. Спостерігаючи за нею, я трохи заспокоїлася. Коли вже зовсім розвиднилося, ми удвох пішли в супермаркет, щоб зробити якісь запаси їжі та води.

По телевізору повідомлялося про російські танки та ДРГ в межах Харкова, час від часу десь далеко лунали вибухи, тому мама боялася залишати мене саму у квартирі.

У супермаркеті й біля нього були величезні черги. На вулицях повно автомобілів, які, мабуть, виїжджали з міста. Усе побачене нагадувало кадри з фільмів-катастроф.

НІЧ.

Найстрашнішою для мене була перша ніч війни. Її ми провели в підвалі разом зі старою жінкою та її дочкою з новонародженим малям.

Там було холодно й сиро. На стінах проступали крапельки слизької вологи. Затхле вологе повітря заважало дихати. Дитина час від часу несподівано починала плакати. То ближче, то далі лунали вибухи. Мама кутала мене в ковдру й тулила до себе. Я намагалася заснути, але це не виходило. Час тягнувся страшенно повільно. Здавалося, що ранок уже не настане ніколи. Але ми пережили ту ніч.

МЕТРО. Ще декілька днів і ночей ми провели в підвалі. Страх заблокував усі інші відчуття, навіть відчуття часу. Підіймалися у квартиру тільки за необхідності щось узяти чи приготувати сяку-таку їжу й гарячий чай у термос. Майже постійно в небі гули російські літаки, кілька разів мимо нашого будинку їхали ворожі танки та бронемашини.

Одного вечора вибухи пролунали зовсім поруч. Стало настільки лячно, що ми з речами в руках кинулися під звуки сирени на вулицю й бігли, не зупиняючись, аж до метро. Там було багато людей, котів та собак. Люди спали у вагонах або просто на підлозі.

У метро я нарешті відчула себе в безпеці і за кілька днів уперше міцно заснула на сидінні вагона, поклавши голову мамі на коліна.

ДОРОГА. Пройшов майже місяць з початку повномасштабної війни. Надії на те, що все це закінчиться скоро, вже не було. Ми вирішили залишити Харків і їхати в більш безпечне місце. Харків прощався зі мною непривітно. Й досі перед очима стоять обгорілі руїни будинків, розкидані дитячі іграшки, якісь домашні речі, залишки одягу, повалені дерева, пошкоджені машини на вулицях і подвір’ях.

ЗМІНИ. З початком війни моє життя кардинально змінилося. Я переглянула свої погляди на життя. Ті проблеми, які були суттєвими до війни, здалися нікчемними. Я зрозуміла, що життя вже ніколи не буде таким, яким воно було до того страшного ранку, і треба до цього звикати, жити далі. Багато українців втратили свої домівки, своїх рідних і друзів. Мені боляче усвідомлювати, що загинуло багато невинних людей, які будували свої плани на життя, чогось прагнули, мріяли про щасливе майбутнє для своїх дітей. Але я впевнена, що кожен, хто знецінив їх життя, буде за це відповідати.