Машина Аріна, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей № 140 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бердута Лариса Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

За день до війни. Це була перерва. Я з подругою йшла шкільним коридором, обговорюючи останні новини, про які довідалась з мережі, де повідомлялось про те, що війна може ось-ось розпочатись. Ми жартували щодо цього, вважаючи, що це якісь дурниці, і були переконані, що цього не станеться в нашій країні. Уроки закінчилися, і я, зібравши свої речі, поквапилась додому. Того вечора все було як завжди: повечеряла зі своєю сім’єю, зробила домашню роботу й вкалался спати. Ранок 24 лютого. Вранці, як завжди, мене розбудив будильник мобільного телефону. Застелила ліжко та вийшла на кухню. Там я побачила своїх батьків, які були дуже знервовані.

Я запитала їх: “Що сталося? Чому ви не збираєтесь на роботу?”. Моя мама подивилася на мене і тремтячим голосом сказала: “Вже ніхто нікуди не піде, і ти в школу теж, бо розпочалася війна.”  

Я не повірила почутому, гадала, що це все була якась помилка, але ні - це була реальність. Перші дні війни були дуже важкими. Ми самі пекли хліб, кожної ночі спали на підлозі в коридорі, світло майже не вмикали і харчувалися тим що було в домі, бо боялися навіть вийти до магазину. Я чула гучні вибухи. А наш дім здригався від вибухів.  Було дуже страшно, я тремтіла, плакала та не могла спати. Час не лише лікує, а й гартує. З того жахливого ранку, коли в моєму рідному Харкові лунали вибухи ракет та скинутих бомб спливло сотні днів та ночей.

Ні, я не перестала боятися вибухів, але я збагнула усю низість тих, хто прийшов на нашу землю вбивати та нищити села й міста. Я терпляче переношу повітряні тривоги й вибухи, бо знаю, що правда переможе кривду.

Варто вміти терпіти й вірити в перемогу, в мирні світанки, щасливе дитинство, яке не відбере у дітей війна. Війна дуже сильно змінила мене. Я стала більш відповідальна та уважна до всього. Якщо раніше, у середніх классах, я могла іноді байдикувати на уроках, то зараз я зрозуміла, що наші воїни ЗСУ, які захищають нашу країну, ціною власного життя дають нам можливість навчатися і будувати своє майбутнє. Я намагаюся використовувати цю можливість і старанно навчаюсь.

Моя родина та друзі завжди поруч зі мною. Я ціную їхню підтримку.

Два роки тому мій дядько запропонував нашій родині поїхати в Харківську область. Там, в селі, він мав будиночок, де б були в безпеці. Ми погодилися  і були дуже йому вдячні, тому що вирішили, що так буде краще для нас всіх. Невпевнено я відчувала себе на новому місці. Це було «нове» життя. Спершу сумувала за Харковом, за друзями, але згодом звикла, та навіть потоваришувала з подругою, з якою я проводила свій вільний час.

Вибухи мене й понині лякають, але це вже не так жахливо, бо я змогла подолати цей страх. Я почала відволікати себе від цього.

Я проводила час у родинному колі та гуляла з подругою. Також, у мене є хоббі – малювання. Воно мене завжди заспокоє, сприяє психологічній рівновазі. Творчість допомагає справлятися з нервовою  напругою і стресом, дозволяючи відпустити негативні емоції, страх, тривогу, що інколи накопичуються. Часто я мрію про своє майбутнє.  І не тільки про своє. Мрії про майбутнє України завжди сповнені надією на краще, де пануватиме мир та злагода. Я хочу, щоб будівлі, які постраждали від вибухів, були відновлені, а українські міста знову зашуміли зеленими парками, чисті водойми наповнювали свіжістю й прохолодою. Хочу, щоб культура і мистецтво розвивалися, а традиції передавалися з покоління в покоління.

Я вірю всім серцем, що ця жахлива війна закінчиться, і ми всі зможемо впевненими крокувати в своє успішне майбутнє. Перемога та мир дуже важливі для України.

Разом, ми можемо подолати будь-які труднощі. Ми – українці і ми повинні пишатися цим. Ми вдячні всім нашим захисникам та захисницям за мужність та силу. За те, що вони жертвують своїм здоров'ям і життям заради перемоги нашої Батьківщини. Все буде Україна! Слава Україні! Героям слава!