Я працювала вчителькою української мови та літератури, зараз на пенсії доглядаю за своїм садком і городом, за квітами. Це моя відрада, моя терапія в ці страшні хвилини. 

Виїжджала до сестри у Павлоград, коли у нас були зачинені всі аптеки. Їздила, щоб закупити ліки тощо. Я там пробула доволі довго: місяці три, а то й більше. Але чоловік вдома, і я перебуваю поки що в Дружківці. 

Переживаю за учнів своїх, які воюють. Коли зведення читаю, коли бачу на вулиці хлопців молоденьких у військовій формі, то серце крається. З багатьма ми товаришуємо, намагаюсь якось допомогти їм і підтримати їх. Вони – нас, а ми – їх. Хлопці нас налаштовують, що все буде добре, а ми їм стараємось щось приготувати, спекти.

У гарному сенсі вразило те, що люди об'єдналися. Від початку війни люди були всі разом. Головне, що друзі як були друзями, так і залишилися. Ніяких протиріч не з’являлося. 

Вражає те, що фронт підходить все ближче до нашого міста, і це страшно. А найстрашніше було  побачити фотографію свого учня в Telegram-каналі і дізнатися, що він загинув. 

Жахливо, коли діти гинуть, а їм усім ще немає 30 років. Гине цвіт нації – це найстрашніше. Це геноцид нації. І ще дуже страшно в нашому віці залишитися безхатьком. Зараз щоранку дивимось карту бойових дій. Ніколи в житті такого не було, а зараз дивимося. Усі ми тут тримаємося. Я всім бажаю миру і благополуччя.