В перший день вторгнення росіяни почали бомбити Краматорськ, а ми поряд живемо, у Слов’янську, тож я все побачила та дізналася. І по телебаченню оголосили. 

З медикаментами були дуже великі проблеми, а ще з грошима. Якщо чула, що десь у місті відкрили аптеку, то стояла по три години у черзі. Які були ліки більш підходящі, такі й брала.

Ми на початку війни виїжджали. Були поряд із Краматорськом. Уже назад повернулися. А зараз уже нікуди їхати і нема з чим. 

Мені й зараз страшно, коли нас бомбардують, коли ракети летять над головою. У постійному страху живу і жила.

Почалася війна – мама взагалі злягла. Пролежала до цього літа, не підводячись, і померла. Сусідку я теж недавно поховала. Раніше вона бігала, а коли війна почалася, почала скаржитись на серце – і все. А вона сама жила, нікого в неї тут немає. Я вже і сусідку, і маму поховала, і так бачу, що війна, мабуть, ніколи не скінчиться.

Звісно, ​​війна вплинула всіх нас. Син – інвалід АТО, перебуває у Польщі, приїжджає раз на рік. В мене таке враження, що цій війні ні кінця, ні краю немає. Скоріше б вона закінчилася, а решту я переживу.