Степурська Марина, вчитель, Хрінівська філія Іллінецького ліцею №1 Іллінецької міської ради Вінницької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя  історія серед мільйонів тих, чиє  життя змінила війна. Це до та після 24.02. 2022 року. Мій тиждень, який триває третій рік. Паніка, сльози, відчай, прийняття рішень, прощання, втрати й невизначеність, мабуть, у всіх так закінчувався лютий 2022 року.

Вдруге я намагалась закрити двері перед війною на своєму порозі, але на цей раз вона перемогла і змусила мене бігти.

Ну, що ж познайомимось ближче, мене звати Марина. Держава називає мене внутрішньо переміщеною особою, люди в селі куди втекла переселенкою, а по факту я біженка з Донецької області. Я народилася у селі Павлівка, Мар'їнського району, Донецької області, на сьогодні повністю знищене. Проживала у селі Микільському, яке окуповане з березня 2022 року і теж зруйновано.

За 12 кілометрів від міста Вугледар, яке не сходить із військових хронік  та за 25 кілометрів від Волновахи. Пекло Маріуполя відбувалося в межах 100 кілометрів від нас.

Я вчителька історії, з невеличкої сільської школи, в грудях якої може битися тільки українське серце. Перші дні війни були, мабуть, як у всіх: світломаскування, відстежування всіх новин, сон в одязі й по черзі з чоловіком (маю двох доньок), проблеми з водою, світлом, зв'язком. Перебирання речей на необхідні та ні, а вони всі важливі та повне нерозуміння того, що це відбувається у 21 столітті.  

Пусті полички магазинів, сотні машин з білими пов'язками та евакуйованих мирних без нічого. Постійні обстріли, вибухи  та жахливі історії людей, які все втратили, а  згодом і я опинюсь серед них.

Все частіше чую про смерть хронічно хворих людей в Маріуполі та Волновасі, крадькома поглядаючи на старшу доньку, яка з 7 років інсулінозалежна. Панічно шукаю інсулін у місцевих аптеках і  тільки чую немає, немає, немає. Острах. Тремтіння. Жах і емоційна змореність. Я 38 річна жінка, щаслива дружина і мама, професійна вчителька, йдучи на роботу й чуючи вибухи думаю про те, що хай вб'є якби тільки не скалічило (зараз пишу й так ніби не зі мною все це було).  

Найстрашніше це винищувач ворога, який летить низько над будинком наче відриваючи його від фундаменту. А ти з дітьми в туалеті тремтиш, донечки плачуть і вкриваються червоними плямами, не знаючи це вже все чи ні.

Всі питають чому ми не виїхали відразу, ви не уявляєте як це закрити двері у власне сформоване життя й поїхати куди дивляться очі, взявши лише три валізи на чотирьох людей. Залишити рідних батьків і обрати невідомість.

Ми поїхали заради дітей і опинилися у Вінницькій області  в тиші, спокої та людьми які протягнули руку допомоги. І ніби видихнули : сумуючи, плачучи з великим бажанням повернутися додому, але без вибухів з ліками та їжею.  

Нас прихистили власники місцевої ферми, надали житло і підтримку (я цього ніколи не забуду - це мої янголи-охоронці). Діти поступово адаптувалися, а моє серце забилося з новою силою в місцевій школі.

В окупації залишалися мої батьки з дядьком, який мав інвалідність.

Короткі дзвінки, вмовляння виїхати, відсутність нормальної їжі, обстріли вибивали ґрунт з під моїх ніг. Мамине бажання з’їсти  просто  хліба, вбивало.  І найстрашніший день мого життя, коли у слухавці пролунало :" Сестричко їх немає ". Життя зупинилося, ворожа ракета знищила три найрідніші душі: маму, тата й дядька.

Другий рік намагаюся усвідомити, що сирота. Не приймаю, не розумію, що від тата залишилась лише рука, дядька не знайшли, а мама десь там в городі...

Я продовжую жити, піклуюсь про дітей, навчаю вінницьких учнів історії, проводячи паралелі з Донеччиною й маю лише одну мрію про маленький, але власний дім.

Моя професія стала запорукою резильєнтності. Діти, з якими я працюю, вчать мене любити по вінницькі, а я їх обожнюю своїм гарячим донецьким серцем.

Вони мої крила.