Я жила у Гуляйполі з 1973 року. Працювала на заводі «Хімік». Пішла на пенсію у 45 років, але робила ще до 60 років. Вже після сімдесяти почала сильно хворіти. Ледве по хаті ходжу. Сидячи тільки можу працювати. Але тримаюся. Мені 79 років.

Війна почалася 24 лютого, а 2 чи 3 березня вже ні світла, ні води не було. Діти возили великими пляшками, купували. А як мене забрали, то там потім і газу не стало. Поки сиділи там – берегли воду. Їсти тоді ще можна було зварити, а тепер і газу не стало. Та й Гуляйполя вже, вважай, нема. Усе розвалено.

Прийшлося з дому тікати, бо два тижні нас обстрілювали з усіх боків. Вікна посипалися, веранду мені розбило. Що встигла, те й схопила, і мене вивезли. І тільки мене забрали – наступної ночі в сусідів за хатою снаряд упав. Будинок розтрощило повністю. 

На кожному блокпості нас перевіряли, документи дивилися. Проїхали нормально. Уже три місяці, як у Дніпропетровській області, селище міського типу Васильківка. Тут поки - тиша. Хоч би звідси не прийшлося тікати, а дочекатися тут мирного часу, повернутися додому й розбите відбудовувати. Казала невістці: «Може, тут купимо хату?». А вона: «Ні, тільки додому. У гостях добре, а дома краще». 

У Гуляйполі роботи не було, то мій син у Запоріжжі працював. А тут хазяїн, на якого він трудився, виділив нам батьківську хату. Його батьки померли, він зробив тут ремонт і помагав. Я зі свахою разом. У неї в Полтавці теж хату розбило. Вони їздили туди, усе, що могли, забрали. А там якраз стріляли.

Я дуже літаків та вертольотів боюся, бо два тижні сиділа під обстрілами. Про себе не так думаю, я вже своє прожила. А от дітей та онуків шкода.

Хто думав, що ми до цього доживемо? Німці такого не робили, як ці фашисти! Брат на брата напав. Хіба так можна? Я тут, а думки мої всі вдома. Хоч би це все швидше закінчилося, щоб діти й онуки більше такого не бачили.