Дорогою Антоніну обшукували на блокпостах окупанти. Вони перевіряли телефон, сумку, змушували вивертати кишені

Я родом зі Снігурівщини. Живу з мамою та чоловіком. Донька з онучкою живуть у Миколаєві.

Війна почалась несподівано. Я була на зміні, працювала, о четвертій ранку зателефонувала донька з Миколаєва: вона плакала, їх вже бомбили росіяни. Ми забрали доньку до себе в село.

Перші місяці ми були вдома. Я працюю операційною медсестрею, тож надавала медичну допомогу нашим військовим. Прийшли росіяни, окупували наші села, домівку. На роботу я ходила пішки по 17 кілометрів з села в райцентр, бо окупанти забороняли рух автомобілів. Повз нас проходили колони техніки, ми змушені були чекати на узбіччі, а вони їхали, наставляючи на нас з колегою зброю. На блокпостах перевіряли телефони, сумки, кишені.

Найважче було морально. Складно було витримати обшуки на роботі, вдома, на блокпостах.

Якось росіяни прийшли до нас на роботу, вигнали хворих і персонал, вчинили обшук: лазили по шафам, принижували чоловіків. Багато чого довелось пережити.

У нас не було світла, зв’язку – нічого. Чоловік сказав, що не хоче більше нами ризикувати і вивіз нас з донькою з окупації. Дорогою ми бачили, як гелікоптери бомбили територію. Було дуже страшно, що в нас поцілять, але обійшлось.

Життя перевернулось. Дякую Богові, що хоч будинок цілий. Донька з онучкою поїхали на захід України, а ми тут з мамою старенькою. Чоловік працює на зерновозі, я влаштувалась за спеціальністю і надаю допомогу нашим пораненим. Ми всі знервовані, постріли, здоров’я погіршилось. Дуже сумуємо за домом, збираємось повертатись.