Скурталенко Анастасія, 3 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Компаніївський фаховий коледж ветеринарної медицини Білоцерківського національного аграрного університету"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Величко Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія розпочинається із мальовничого селища Білозерка, захованого в безкраїх степах Херсонщини. Навесні воно стає яблунево-персиковим раєм із туманними ранками на березі Дніпра… Поля навколо простягаються на кілометри і влітку перетворюються на золотисте море пшениці та соняшнику.

Таким моє чарівне селище закарбоване у пам’яті та примарних чарівних снах. Таким воно було!

У ніч із 23 на 24 лютого не спалося. Вигадувала причини уникнути школи. Це були найбільші турботи. Дрімота охопила мене, але чомусь о пів на четверту прокинулася, годинник на стіні вказав час, а гавкіт собак забив тривогу. І тут за двадцять хвилин до четвертої вибух. Дитяча наївність пояснювала, що, напевно, полюють мисливці, але такі потужні та гучні звуки. Це був той момент, коли розум намагається знайти прості пояснення неприродного.

Узяла до рук телефон, відкрила новини - прийшла реальність, названа страшним словом «війна».

У паніці будила бабусю, яка ще спала мирним сном, навіть не підозрюючи, що її онука стала дитиною війни. Далі дзвінки до батьків, які на той час були у відрядженні за кордоном. О шостій пролунав такий гучний вибух, що будівля почала тремтіти , тремтіли і ми, дві самотні жінки, бабуся і онука, пригорнувшись одна до одної. Розвиднялося, стало видно поле, яке віддаляло наш будинок від Міжнародного аеропорту «Херсон» у селі Чорнобаївка.

Потім три вибухи – і усе запалало, навіть чорна рілля поля, здавалося, горить.

Ранок змінив мене, мої турботи, думки. Вибухи, від яких здригався будинок, свідчили, що війна – це не стаття параграфа підручника історії, не кінофільм, а реальність, що наближається, пробуджуючи страх, безнадію. Гул танків викликав інстинкт самозбереження. Вирішили діяти. Між нашим селищем та сусідні селом, яке уже було окуповане, знаходився міст, а це – стратегічна точка (до речі, мій словниковий запас змінювався, поповнювався).

Жителі разом руйнували дамбу, копали рови, але усі зусилля захистити селище від «визволителів» виявилися марними.

Рашисти пробралися до Білозерки. Шлях, яким вони проникли, знали далеко не всі місцеві, і ми не здогадувалися, що ним скористаються. Їм вказали дорогу. Так з’явилося ще одне гірке відчуття зради. Мешканці селища виходили назустріч танкам, просили ворога піти геть, не змогли зупинити, опинилися в окупації.

Мій лексикон поповнювався: евакуація, біженка, переміщена особа…Так, з’явилася змога виїхати.

Тато відвіз мене у селище Компаніївка Кіровоградської області, залишив саму у гуртожитку ветеринарного коледжу. Описати мій стан дуже важко, можливо, це кондиція людини, що задихається від болю, як диму при пожежі, або потопельника, що хватається за соломину. Забрали рідне селище, домівку, друзів, бабуся залишилася на окупованій території, батьки шукали прихисту. Я - самотня. Рятувала людська доброта, турбота. Зв'язок з бабусею був, хоч і короткочасним, але те, що я чула, доводило до оскаженіння.

Окупанти обстрілювали садиби мирних жителів, руйнували ферми, убивали тварин, людей виганяли із домівок, убитими заповнювали підвали.

Найжахливіші звірства чинили із колишніми військовослужбовцями АТО, їх підвішували у власних будинках, відрубавши ноги. Так, це не кадри «кіна про німців», а страшні картини українського сьогодення. Нелюди рашисти звірствували навіть стосовно власних ранених солдат: кидали їх до ями, засипали землею, а потім танками рівняли поверхню. Ось вам і культурна нація, вихована на книгах Толстого, Достоєвського…

Бабусині дзвінки звучали рідко, бо без світла залишалося селище, залите водами підірваної Каховської ГЕС.

Я вступила до ВСП «Компаніївський фаховий коледж ветеринарної медицини БНАУ». Розуміла, що життя продовжується, майбутнє має бути. Перший рік навчання видався непростим: думки про бабусю, поїздки до мами у Львів, де вона винаймала житло.

10 жовтня 2023 року принесло радісну звістку – наше селище звільнили. Врешті почули дзвінки рідних, але тривога залишилася, бо обстріли не вщухають.

Продовжую навчатися в коледжі, уже на третьому курсі, на канікулах працюю в господарстві за спеціальністю, планую, залишитися, але думками там, де розпочалася моя історія, у мальовничому селищі Білозерка, захованого в безкраїх степах Херсонщини.