Хвіст Анастасія, 9 клас, Охтирська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів №6 Охтирської міської ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Субота Валентина Григорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна…П’ять літер, але скільки болю, гіркоти, смерті, людського горя у цьому короткому слові. Донедавна це слово асоціювалося у мене із минулим, але, на жаль, це стало нашим жахливим сьогоденням. Раніше лише із сторінок книг чи підручників історії ми дізнавалися  про неї, а з лютого 2022 року це наше життя.

Ранок 24 лютого 2022….Мама, як зазвичай, будить мене до школи…Але в її голосі- тривога, стурбованість ...і – звук вибуху здаля. У її погляді розпач. А в мене запитання - що це??? Від наступних  наближених звуків вибухів починає частіше битися серце. Турботливі дзвінки від знайомих, рідних із інших міст і зовсім чужих людей. Нікому не віриться, що сусідня країна могла так бездушно вчинити.

Хоча із 2014 року ми знали, що в країні війна, але все ж намагалися попри все жити звичайним життям. Але ж тепер – зовсім близько.

Цей ранок залишиться у моїй пам’яті на все життя. Нас позбавили всього: мрій, щасливих моментів і безтурботного дитинства. Всі мої друзі вмить подорослішали. І  кожен із нас вивчив до цього невідомі слова- байрактари, джавеліни, КАБи, «мопеди», «шахеди», ППО, у кожного в гаджеті  з’явився цей страшний  додаток «Повітряна тривога».

Жорстока, варварська, бездушна – вона щодня забирає життя сотень українців, позбавляє нас почуття безпеки, спокою і дає надію лише на Бога.

Адже моє  місто – герой Охтирка було першим, яке зазнало жорстоких  дій зі сторони ворога, перших бомбардувань, руїн та смерті, і найстрашніше – смерті першої дитини, дівчинки Аліси. Довкола був страх, паніка і безпорадність. Це постійний холод перебування у підвальних приміщеннях вдень і вночі, гул ворожих літаків над головою із подальшими гучними близькими вибухами.

Як важко і  розпачливо було лишати рідний дім, евакуюючись у більш- менш  безпечне місто і кожного дня з надією сподіватися на швидке повернення у рідний дім, де чекають тебе рідні люди, все твоє рідненьке від одягу до улюблених іграшок.

І повернувшись кожний момент цінуєш як останній. Та попри все  ми стали більш загартованими і безстрашними, хоча й почуття тривоги залишається постійним. Радіємо тому, що наші воїни найхоробріші у світі. Вони впевнено показують свою мужність,  кожного дня крокуючи до жаданої перемоги. І навіть  попри те, що ми не в  повній мірі забезпечені новітньою зброєю, але ж маємо головне - любов до нашої рідної землі та споконвічне почуття свободи.

За цей час ми максимально об’єдналися, кожний робить те, що може,  для наближення перемоги.

Наша поранена країна обов’язково підніметься із руїн, воскресне і відбудується. Війна навчила цінувати нас щасливі моменти, об’єднуватися, підтримувати один одного, відроджувати все українське, розмовляти рідною мовою. Ми боремося за життя, здобуваємо сантиметрами мир і свободу, наша сила в єдності. Тож впевнено рухаємося і наближаємо нашу Перемогу!