Мельниченко Олена, вчитель Себинського ліцею

Війна. Моя історія

Спочатку вона крадькома тупцювала біля дверей мого маленького світу, де спокійно співіснували сім’я, учительська робота, дитячий гамір, вигадки, творчість… Однак усе частіше плетиво повсякденних думок рвали тривожні вузлики: напевно, це якесь непорозуміння. Скоро минеться – не може божевілля тривати так довго…

Проте ні. Полум’я війни на сході моєї рідної країни все дужче розгоралося, ніби на диявольській кухні лютої відьми.

І вже не вагаючись, перескочивши всі кордони, зухвалою хазяйкою війна вдерлася в душу, коли в жовтні 2015-го, виконуючи бойове завдання в зоні проведення АТО, загинув мій учень Дмитро Котєшевський – добрий, привітний чоловік. Йому тепер назавжди – 37.

А потім хижим яструбом прилетіла звістка, що під час сутички з ворожою ДРГ на гарячому Сході обірвалася ниточка життя світлого, завжди усміхненого хлопця – Петра Попова. Він виріс на очах у нашому дворі…

Одного весняного дня дзенькнуло повідомлення – із самого пекла: «Спасибі вам за все…» Ой, Боже, він прощається!.. Мій учень (адже не буває колишніх) – Вовчик Дімогло – суцільний позитив. На щастя, вижив, хоча отримав тяжке поранення. Нині волонтерить, доправляючи необхідні вантажі у найнебезпечніші точки.

А на світанку 24  лютого, коли світ почав остаточно розколюватися на «до» і «після», тишу в кімнаті прорізав дзвінок від доньки: «Тату, що робити? Ракети розриваються на Кульбакино, в районі автовокзалу. Дуже страшно.» Підсвідоме дитяче благання: «Батьку, захисти…»

Отоді вже відьма-війна розходилася в моїй душі на повну. Змушувала думати тільки про неї, відтісняючи по закутках усі інші клопоти.

«Діти, в школу не йдемо», - пишу тремтячою рукою. «А що, знову карантин?» - запитують, тільки-но прокинувшись, мої милі шестикласники. «Ні, воєнні дії. Зовсім неподалік».

У квітні під Волновахою загинув сусід Юрій Мироненко – людина золотої душі, майстер на всі руки. Єдина втіха і надія старенької матері. А далі трагедія за трагедією – у когось із друзів чи знайомих загинув син або брат, батько, племінник. Горю немає меж, море сліз виходить із берегів…

Навесні 2022-го із жахом дивимося, як летять над Південним Бугом рашистські вертольоти. Згодом дізнаємося, що ворожий десант планував захопити аеропорт поблизу Баловного. Та наші захисники не дали їм цього зробити.

Кілька разів жителі навколишніх сіл здригалися від вибухів на Гур’ївському мосту, потерпали від жаху, коли бомба влучила в будинок поблизу Костянтинівки. У моєму рідному селі Кандибине загарбники ходили вулицями, ніби в себе вдома. Пограбували магазини, вирили засідки в лісосмугах. Але нашим захисникам вдалося відігнати цих зайд, не давши їм пройти на Одесу через Вознесенськ, де, захищаючи місто, загинули близько півсотні бійців тероборони. Вічна слава Героям!

…Вдруге навчальний рік розпочали в умовах війни. Урочистого Першого вересня не було. Його в нас вкрали вороги.

Але ж ми незламні! Тож зібралися у своєму класі за два дні раніше, аби провести традиційний перший урок - «Україна – в моєму серці!». Кожен учень написав свою мрію на жовтій і блакитній кульці – «Мир!», «Перемога!»

Щиро прийняли у свою дружну сім’ю Дмитра Подубієнка із родини внутрішньо переміщених осіб, що переїхали із села поблизу багатостраждальної Снігурівки.

Родини, що півроку жила в окупації під обстрілами, а потім зазнала ще одного лиха – внаслідок підриву рашистами Каховського водосховища затопило їхній будинок. Ці діти та їхні батьки не з чуток знають, що означає бути незламними…

Молюся за дітей, аби якнайскоріше засяяло над ними мирне небо. Молюся за родичів і учнів, які нині перебувають на лінії вогню. Молюся за неньку-Україну, за її світле майбутнє.

Заради нього вчимося, ні на мить не забуваємо про наших захисників – пишемо їм листи вдячності, виготовляємо обереги, передаємо через волонтерів посилки з гостинцями. Підтримуємо рідних і близьких. Віримо в перемогу і незбориму силу нашого народу. Прагнемо бути гідними нащадками наших славних пращурів і мужніх Героїв сьогодення. Слава Україні! Героям слава!