Дубровна Софія, учениця 9 класу Херсонської спеціалізованої школи №31 l-lll ступенів з поглибленим вивченням історії, права та іноземних мов                                                                                            

Вчитель, що надихнув на написання есе - Задорожня Оксана Алімівна

Війна. Моя історія

Мене звуть Софія, мені 14 років. Я живу в Україні, у місті Херсон. Повномасштабна війна почалася 24 лютого 2022 року. Загарбники вночі  їхали танками колоною з Криму в напрямку Херсона. Зранку, десь о п’ятій годині подзвонив дідусь і повідомив, що почалася війна. Мама прийняла рішення лишитися в Херсоні, бо в нас сім’я – я, бабуся і матуся.

Ми одразу ввімкнули телевізор і читати новини. По всім новинам линула страшна фраза: «росія напала на Україну, бомблять міста і окупанти  їдуть колонами по рідній землі».

Багато людей на своїх автівках виїжджали з міста. Настала перша жахлива ніч. Декілька днів точилися бої на Антонівському мосту через річку Дніпро. Військові, котрі тут знаходилися, героїчно обороняли місто і не давали окупантам  пройти через міст у Херсон. 

Першого березня 2022 року окупанти прорвали оборону міста і зайшли з декількох сторін. По-перше, пройшли через міст, а потім зайшли зі сторони Чорнобаївки. Наші з тероборони зробили засідку. Їх було десь сорок чоловік. В них були тільки автомати Калашникова і коктейлі Молотова.

І тут у місто зайшли багато танків і бронетранспортерів і почали розстрілювати Бузковий парк. Як потім виявилося, сили були нерівні, і наші герої-хлопці пішли на російських фашистів з голими руками. Фашисти розстріляли з танків, мінометів, кулеметів  парк, не вижив ніхто, від дерев зосталися одні пеньки. Хлопці пролежали там до ранку, зранку другого березня їх знайшли без рук, без ніг, і навіть без голів.

Третього березня 2022 року наше місто було окуповане. Майже дев’ять місяців ми прожили в суцільному пеклі. Окупанти викрадали людей, а також катували і вбивали. Кожен день ми ходили по вулиці серед озброєних військових.

Зачинились усі магазини в місті, перестали працювати усі підприємства. Завдяки селянам, які привозили овочі у місто, ми вижили. Бо росіяни не пропускали у місто жодну гуманітарну допомогу. Ще страшніше стало, коли вони вимкнули зв'язок. Херсон був, як відрізаний від всієї України.

За всі ці місяці окупації я ніде не виходила з дому. Мама з бабусею оберігали мене, ховали від людського ока. За цей період я зрозуміла, як гарно ми жили.

Жодного дня ми не сумнівалися, що Херсон – це Україна. І кожен день чекали на ЗСУ. І ось цей день настав. Одинадцятого листопада 2022 року місто Херсон деокупували. Зайшли військові в місто, люди зустрічали їх жовто-блакитними прапорами. Але наша область на лівому березі досі окупована. І наше місто знаходиться на лінії фронту і кожен день перебуває під постійними обстрілами.

Немає спокою ні в день, ні в ночі. Вони стріляють з артилерії, танків, мінометів. Як і під час окупації, ми спимо одіті, навіть звикли. Колись матуся спала декілька днів у чоботах. Хоча це і сном не назвеш, бо спимо по три-чотири години на добу. Постійно ховаємося в підвалі.

Бабуся почала більше хворіти, дуже високий тиск, вона за нас хвилюється. Мама дуже схудла. Їсть мало і п’є багато кави. Вона дуже знервована, ми часто сваримося. Дуже напружена обстановка, напевно, це все – клята війна. Я також мало відпочиваю через обстріли, багато хворію. Але я дуже багато вчуся. Я – відмінниця. Мама каже, що я – цвіт нашої нації.

Вже майже два роки повномасштабна війна, і я зрозуміла, що я повинна гарно вчитися, здобути гарну освіту, тому що молоді треба буде відбудовувати країну. Українці – дуже сильна і незламна нація.

Мій дім в Херсоні. І я з родиною нікуди не хочу виїжджати. Це – моя Батьківщина. Друзі і рідні роз’їхалися по всій Україні і за її межі. Але я вірю, що війна закінчиться, і всі повернуться додому. Україна буде процвітати. Нажаль, війна ще триває. Вона запам’ятається на все життя.