Кривовяз Софія, 8 клас, Ужгородський ліцей № 3

Вчитель, що надихнув на написання есе - Анохіна Ольга Анатоліївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя - це низка подій, що формують  нашу свідомість, впливають на вибір шляху. Кожна з них має наслідки. Але іноді трапляються речі, які в змозі змінити все. Для мене такою подією стало 24 лютого 2022 року. Я жила в Ужгороді - маленькому місті на заході України, і здавалося, що війна ніколи не зачепить його. Але вона докотилась і сюди... Не вибухами, а  тихим жахом у грудях, відчуттям, що земля ось-ось розійдеться під ногами.

Найгірше було думати про дідуся, який залишився один в Сумах. Він відмовився від евакуації, сказав: "Я не поїду, знаючи, що  можу чимось допомогти". Він з тих людей, що вважають, якщо є крихта надії, то треба триматись, треба боротись.

Тим часом, я намагалась підтримати подругу, яка сиділа під лікарнею, поки її батька оперували. Ми підтримували одна одну, як могли: листувались вночі, вона телефіонувала, коли їй було страшно. І ще була ця карта тривог, яку я оновлювала кожні п'ять хвилин, ніби це могло б змінити перебіг подій.

Мої батьки допомагали біженцям з інших міст: організовували гарячі обіди, надавали першу допомогу.

Як і багато інших, я сподівалась що це швидко закінчиться. Але з кожним днем міцніло розуміння: це надовго. Мої батьки вирішили, що ми з братом і сестрою маємо поїхати за кордон, щоб уберегти від можливої небезпеки. Німеччина була одним з найкращих рішень, тому що багато знайомих вже перебували там.

Коли я збирала речі,  відчувала велику провину. Як я можу поїхати, коли мільйони людей живуть під обстрілами? Але я розуміла, що це все для нашої безпеки.

Дорога до нашого нового міста була довгою. Ми стояли на кордоні близько дев'яти годин. Я бачила обличчя людей - втомлені, але повні рішучості. В Німеччині нас зустріли по-справжньому тепло. Родина Шолл намагалась створити такі умови, щоб ми почувались, як вдома. Вони допомогали адаптуватись: знайшли для нас із братом школу, влаштували на курси з німецької мови маму та сестру .

Але я не могла просто забути про те, що відбувається вдома. Соцмережі, розмови з рідними, друзями - все  нагадувало, що там, в Україні, гинуть люди. Це здавалось сюрреалістичним сном.

Мій батько був з нами лише декілька тижнів. Повернення для нього було не рішенням - це лише продовження життя, яке він завжди знав. Тато ніколи не вмів залишатися осторонь, якщо комусь загрожує небезпека. Палке бажання допомагати, переконало нас не змушувати його залишитися.

Якщо раніше я жила звичайним життям дівчинки-підлітка з дрібними проблемами, то зараз війна змінила все мої амбітні плани. Я не знала, чи зможу знайти тут друзів, опанувати нову культуру. Але навіть коли здавалось, що все втрачено, намагалась ніколи не опускати руки.

В новій школі я познайомилась з купою цікавих людей, які навчили мене їхнім традиціям та допомогли з адаптацією. І це одразу розвіяло всі мої страхи:  я змогла знайти нові цілі і хоч трішки забути про війну.

Настя, так звуть подругу, яка була головною підтримкою серед знайомих в школі, завжди знаходила якісь цікаві розваги для нас двох:  ми часто їздили на велосипедах в інші міста, разом вивчали німецьку, ходили після школи на волейбол, весь час літом проводили разом. Всі місяці життя за кордоном були для мене не просто перебуванням, а чимось більшим, чимось таким, що надихнуло знаходити навіть в складних моментах щось хороше, продовжувати радіти життю.    

Війна забрала багато, але дала мені щось важливе – розуміння, що справжня сила не в тому, щоб не боятися, а в тому, щоб продовжувати йти вперед, незважаючи на страх, завжди залишатись оптимістичною попри всі труднощі. Війна змінила кожного, вплинула на всіх. Ніхто і ніколи вже не буде таким, як був до повномасштабного вторгнення. Головне - вірити в краще майбутнє, навіть коли все здається втраченим.  Саме це зберігає жарину надії в серці у найтемніші часи.