Виплавень Анастасія, 9 клас, Миргородський ліцей імені Тараса Григоровича Шевченка Миргородської міської ради Полтавської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Толошна Анна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – страшне слово, що позначає не менш страшне соціально-політичне явище. Вбивства, крадіжки, мародерство, сльози, зрада, відчайдушність, самопожертва й сила духу все це притаманне слову «війна». Здавалося б, вирішення інтернаціональних суперечок мирним шляхом не є проблемою для сучасників, але немалу роль у прийнятті будь-яких рішень окрім розумних обміркувань і життєвого досвіду беруть й особистісні характеристики тієї чи іншої людини. Саме тому й розпочинаються війни: амбіції, жага до влади, непомірне підношення ідеї чи думки, спроби зберегти «обличчя», дотримання й недотримання обіцянок і домовленостей…

Причини можна перераховувати досить довго, для цього навряд чи вистачить всього людського віку, надто короткого для перевірки будь-якого тривалого судження.

Територія України завжди була ласим шматочком для загребущого, почасти жадібного бажання держав-сусідів отримати «безкоштовні» ресурси й робочу силу. Занурившись у історію нашої квітучої Батьківщини, можна прослідкувати стійку тенденцію до приниження етнографічними групами-загарбниками української народності, самоусвідомлення унікальності й неповторності власної нації, знищення мови, культури, розвитку, навмисному винищенню населення – геноциду. Ця війна, на мою думку, не є винятком.

Хоча повномасштабне вторгнення російських військ на територію України розпочалося у 2022, війна тривала й раніше.

Ще у далекому лютому 2014 року вороже налаштовані люди зі зброєю перетнули східний кордон нашої держави через Керченську протоку, агресивно порушуючи закони й вбиваючи гідність у бруд, вони привели у хід злісний план, прикриваючи очі на людяність і цінність чужого життя, надаючи перевагу виконанню наказу перед втриманням маски розумного створіння, задовольняючи внутрішню жагу до кровопролиття. Вторгнення агресивно налаштовані чужинці планували довго й ретельно, відповідально поставилися до кожного кроку й розпочали з внутрішніх справ України, невидимі для ока середньостатистичного громадянина «щури» увійшли в державні структури, діяли активно: непомітно викрадаючи дані й розшукуючи все нові та нові «слабкі ланки», котрі за невелику винагороду зрадили б не лише свої принципи, а й власну країну. Стомлені революціями та постійною боротьбою за власні права українці були виснажені, в громаді панував розбрат, кожен глухо обороняв свою позицію, не вслухаючись у слова іншого, закриваючи власний розум від чужих аргументів, думки, що була відмінною.

Вогнища невдоволення ситуацією палали на території всієї України, як лісові пожежі, зі звіриним апетитом поїдаючи кожну унцію надбаної соборності, на тлі всіх цих подій на лінії кордону розвивалося й набиралося сил інше зло – біда, яка погубить не одне життя.

Втрати були постійними й регулярними, кожен день мав окрему статистику загиблих і знищеної техніки, спливали іскрометно миті, секунди, хвилини, вони перетворювалися в дні й ліниво перетікали у довгі роки, наповнені важкого, як запах метану, почуття страху та ненависті. Хоча схід України потерпав від постійних обстрілів, гучність оголосу ситуації все ж спала, здавалося, що хай і не на всі території, але все ж повернулося мирне життя, зовсім інші проблеми наповнювали голови більшості українців, зовсім інше турбувало нашу націю. Та невирішений конфлікт прогримів своїм існуванням знову, на цей раз зовсім по-іншому, рано зранку лунали вибухи, ще навіть не почало світати, а українці з важкими серцями покидали рідні домівки, панічно втікаючи, залишаючи дорогі для себе речі позаду, все втрачало цінність у момент загрози, головна турбота – врятуватися, забрати найрідніше й знайти найбільш безпечне місце, сховатися від жахливих вибухів і страшних слів.

Найгіршими були перші дні, переповнені кордони, запах бензину, пустельно пусті полиці магазинів і мовчазні вулиці, розгромлені вщент домівки й цифри загиблих, усе страшило та знищувало зсередини.

Важко було зрозуміти, що буде далі, важко відрізнити правду від брехні, а найскладніше було впізнати зрадника, змиритися з думкою про воєнний стан, усвідомити, що деяких людей уже немає. Часто можна почути, що час заліковує рани, але це не так, бліднуть лише наше сприйняття й емоційне забарвлення, проблематичність – завжди залишається тією ж. Попри все не можна забувати про нинішню ситуацію, не можна здаватися чи відмовлятися брати участь, кожна дія впливає на хід подій, і лише ми вирішуємо, як нам діяти.