Авдєєва Анастасія, Харківський ліцей №140, 10-Б клас

Вчитель, що надихнув на написання есе: Колосовська Тетяна Миколаївна

"Чому бути українкою — це моя суперсила"

Наш дух не вбити,
волю не зламати,
за нами – діти й Україна-мати
із нами воля й правда вікова!
Надія Гуменюк.

Україна — моя батьківщина. Я народилася в Харкові - одному з найбільших мегаполісів великої країни. Це моє місто, це моя країна, яку я люблю, з якою пов'язане все моє життя, життя моїх прадідів, рідних, друзів. Проте я пишаюся в першу чергу людьми, які своїми справами, талантами, досягненнями, героїчними вчинками творили й будували Україну. І всі мої мрії й сподівання пов’язані з тим, щоб Україна стала квітучою, багатою, країною щастя й добра для таких людей. Ця мрія вселяє віру у свій народ, дає сили й надію, вона є дороговказом для мене, як для українки, як для громадянки.

Дякуючи своїм батькам, родичам, що люблять рідну мову, бережуть національні та родинні традиції, розповідали мені про видатних українців, якими так багата наша щедра земля, я усвідомлюю себе частинкою величного українського народу. Саме тому впевнена, що головна мрія мого народу - бути вільним і щасливим, міцним та єдиним, жити в мирі й злагоді!

Наш народ пережив і зараз переживає чимало яскравих, героїчних, а також, на превеликий жаль, страшних подій. Минуло не одне століття, доки наші співвітчизники піднялися на такий високий щабель. За цей достатньо тривалий час поступово формувався й національний характер українського народу.

З давніх-давен наші співвітчизники славляться своєю винятковою хазяйновитістю й гостинністю. А ще українці — надзвичайно волелюбний народ, завжди готовий відстоювати свою незалежність і самостійність. Незаперечним доказом цього є події сьогодення, коли жорстока війна прийшла в наші міста й села з “клекотом хижої орди” за маніакальною вказівкою “маленького сірого чоловічка”. Війна прийшла й до моєї затишної оселі, до мого рідного міста.

З перших днів війни мій дядько вступив до ЗСУ й став на захист України. В одному із боїв отримав поранення ноги, його вилікували, і він продовжує захищати рідну землю. Мої бабуся й дідусь досі знаходяться на окупованій території, і у нас немає змоги зустрітися. У них немає світла, їжі, зв’язку. Ми за них дуже хвилюємось, але разом з усім українським народом віримо в нашу Перемогу над чорною московською ордою.

Саме тому нам так потрібні справжні герої, захисники нашої держави, ті, хто під свист ворожих куль та «мелодію» градів боронить українське сьогодення, тих, хто ціною колосальних зусиль будує українське завтра, і тих, хто жодного разу не піддавав сумніву українське майбутнє. І наша велична Вітчизна, моє рідне місто Харків мають таких героїв. У той час, коли військові боронять країну на фронті, рятувальники Харкова захищають наше місто від наслідків російської агресії. Воїни, які без зброї протистоять ворогу. Під обстрілами, ризикуючи власним життям, рятують та евакуйовують українців, розбирають завали та гасять пожежі.

Герої, роботу яких складно переоцінити – вони працюють із найціннішим – з життям. Олександр Вікторович Вовк – начальник караулу дев’ятої пожежно-рятувальної частини Харкова розповів, що війна застала його в частині, а перезмінка скасувалась – довелось залишитись на роботі. Уже більше, ніж півтора року, як ця зміна триває. “Коли почався обстріл Харкова, усі вже були на ногах. Тоді відразу було оголошено тривогу, вся частина прибула до розташування. Емоції були незрозумілі, ніхто не вірив. Усі сподівались, що це десь там, але не тут”, – пригадує Олександр. І ми завжди повинні пам’ятати про їх подвиг, про те, що вони зробили для майбутніх поколінь, хоча, на жаль, багатьох з них вже немає з нами...

На жаль, багато хто цю велику Надію втрачає, вона розвіюється, розбивається об камені реальної безнадії. Нам доводиться виживати, розраховуючи лише на власні сили. Багато моїх співвітчизників виїхали з України, тікаючи від війни туди, де нема сирен, де можливе комфортне майбутнє.

Але, вивчаючи нашу історію, географію, літературу, я розумію, що немає жодних причин, через які ми не можемо жити так само, як у Австрії, Франції, Швейцарії, США чи в будь-якій іншій багатій і вільній країні.

Тож задля відродження й розвитку нашої Батьківщини потрібно втілення великої Мрії про процвітання України. І втілити її повинне нове покоління, нова справжня еліта, незакута в лещата гламуру та стереотипів. Це наші безстрашні воїни, це волонтери, актори, співаки, спортсмени-паралімпійці та дефлімпійці, силою духу й патріотизмом яких я захоплююся. Багато чоловіків та жінок стали до лав Збройних Сил України. Серед них є відомі співаки, музиканти, режисери та журналісти. Відома українська співачка Джамала зібрала 83 мільйони євро, виступаючи на благодійних концертах в Європі. Гурт «Океан Ельзи» виступавтдля військових на передовій. Телеведучий Сергій Притула разом зі своїм фондом зібрав понад 2 мільярди гривень для української армії. І це дуже мала частина українців, які зробили свій внесок у нашу Перемогу. Так сталося, що через цю страшну війну, розв’язану кривавим кремлем, у нашого мужнього народу з’явився небувалий жертовний дух. Яскравим прикладом цих людських якостей є 14-річний Сашко Гуцал із Бучі, який разом із родиною перебував в окупації до 9 квітня. Сім’я укривалася впідвалі, і Сашко щодня, ризикуючи власним життям, під обстрілами пробиравсяповз засідки ворога, щоб знайти їжу та нагодувати молодших дітей. А хлопчик Гліб Бондаренко з Харкова перебував на дитячому майданчику, коли місто зазнало ворожого обстрілу касетними бомбами. Гліб закрив собою молодшого хлопця, чим врятував йому життя. Сам Гліб був поранений у праве плече, праву легеню, передсердя. Відбулося те, чим справді можна захоплюватися. Але ми, пересічні громадяни, не повинні забувати про власну, можливо, не таку героїчну роль у розбудові своєї великої держави. Відбулося те, чим справді можна захоплюватися. Але дивлячись на героїв, ми, пересічні громадяни, не повинні забувати про власну, можливо, не таку героїчну роль у розбудові своєї великої держави.

Я вірю, що і своїм нащадкам ми передамо Україну щасливою й вільною, а над нашими здобутками буде полум’яніти ніжна калина, об’єднуючи українців. Просто кожен повинен пам’ятати, що відбудова й відродження в Україні починається і з нього теж.

А може, саме з нього в першу чергу Україна нам довіряє свою долю, покладається на наші знання, мужність, відданість і любов. Знання, які, я думаю, згодом перейдуть у досвід, ми набуваємо щодня. Сили у нас є. А любов до рідної країни – це споконвічна риса нашого національного характеру. Тільки вона, ця любов, допомогла

українській нації вистояти на нелегкому шляху до незалежності, допомагає вистояти зараз, і саме ця любов допоможе нам, молодим, обрати єдино правильну життєву позицію й вивести нашу державу на гідне місце серед кращих держав світу. І тільки тоді не буде нам соромно перед нащадками, що, впевнена, будуть набагато розумнішими й кращими за нас.

І сьогодні актуальним є заклик Тараса Шевченка не бути байдужими до долі рідної землі. І знову під час палких суперечок звучать слова:

І забудеться срамота
Давняя година.
І оживе давня слава,
Слава України.

Звичайно, у час воєнного лихоліття, коли гинуть кращі сини України, – не до помпезних слів і гасел, однак й у відчай впадати теж не можна. Позаяк, саме цього чекає наш ворог, чекає, що українці втратять надію та віру, що ослабне їхній дух, зміліє патріотизм та зникне наснага до боротьби за свою землю.

Сьогодні ми іншими очима дивимося на військових. Вони – не казкові лицарі, а близькі друзі, знайомі, рідні… Звичайні хлопці, яким в одну мить довелося стати захисниками України, Героями сьогодення, які щосекунди наражаються на небезпеку, які у важкий для нашої країни час стали на захист суверенітету й територіальної цілісності України.

Хто ці люди? Герої? Вони так не вважають. Але кожен може сказати, що це - Герої.

Герой України Іван Білик з позивним Язь, командир відділення в механізованому батальйоні 24 бригади імені короля Данила. Уперше чоловік вирушив на фронт у 2014 році. Тоді він залишив хорошу роботу за кордоном, успішне життя і вступив у лави Збройних сил України. Воїн у цивільному житті жив між Польщею та Швецією. Займався перевезеннями, мав свою невеличку фірму таксі за кордоном. Був доволі успішним, але все залишив, приїхав з-за кордону й прийшов до військкомату.

Герой України Інна Короленко - музична терапевтка, що стала солдатом-стрільцем Сил територіальної оборони Збройних сил України. У війську жінка з квітня цього року, хоча роботу з військовими почала ще з 2016-го. Тоді активно волонтерила протягом кількох років у військовому шпиталі у Львові. З початком повномасштабного вторгнення вирушила у військо, бо хоче захистити сім’ю, долучитися до українського спротиву та наблизити нашу Перемогу.

Герой України, захисниця неба, Анастасія у студентські роки була дизайнеркою суконь, а нині бореться з російськими ракетами.

Боротьба на межі неможливого. Сила волі, мужність, стійкість, бажання відстояти кожен сантиметр землі – це складові характерів тих, хто сьогодні зі зброєю в руках боронять Україну. Тому з невимовним трепетом і пекучим острахом очікуємо звісток із фронту такої підступної й жорстокої війни.

Герой України Олександр Кукурба – повітряний бешкетник, який став жахом для окупантів. Він мріяв стати льотчиком ще з 5 років, а вдома донині зберігається колекція літератури про літаки, яку він збирав у дитинстві.

Повномасштабна війна змусила багатьох людей опинитись у скрутній ситуації. Окрім допомоги держави, на поміч прийшли волонтери. Відтак сотні тисяч людей приєдналися до волонтерського руху: допомагають у гуманітарних штабах, плетуть маскувальні сітки, закуповують амуніцію тощо. На волонтерах зараз тримається тил. Вони годують й одягають бійців на передову, збирають гроші на дороговартісну амуніцію, а також опікуються переселенцями.Вони плачуть разом з дружинами загиблих воїнів і з дітьми відправляють малюнки на фронт.

Неможливо не відзначити таку важливу рису національного характеру українського народу, як всепоглинаючий оптимізм. У світі майже нереально знайти ще одну націю, яка може долати з такою легкістю будь-які перепони, навіть найскладніші з них. Саме ця властивість допомагає українцям знищувати на своєму шляху всі негаразди і є рушійною силою в розвитку українського суспільства. Мені жити в цій країні, навчатися, здобувати вищу освіту, відбудовувати рідне місто. Саме тому я впевнена, що український народ здатен на великі Перемоги, а Україна – це місце здійсненних мрій і грандіозних справ, адже “із нами воля й правда вікова!” Нам потрібна тільки Перемога! І тільки тоді буде Мир!