Лихно Захар, 10-Б клас, Комунальний заклад Солоницівський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання есе: Мусієнко Світлана Геннадіївна

"Війна. Моя історія"

Війна. Вона була колись. Вона була десь. Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року вона чорним круком впала на нашу землю.

Нас розбудив дзвінок. На годиннику 4:45. Це був дзвінок дідусевого друга, який працює разом з ним на "Швидкій". Розмова коротка: "Війна". Повідомлення приголомшило всіх. Декілька секунд всі мовчали. Раптом почувся грізний стогін, який наростав і дуже напружував мозок. Це рухалася по трасі важка техніка. Ми вибігли на подвір'я. У голові пронеслися думки: "Це наші. Звідки? Куди? І, взагалі, яка війна? Чому? Як може Росія напасти на нас?"

Але реальність була набагато страшнішою від риторичних запитань. Ми опинилися на межі обстрілу. Цього дня гради уже літали над хатою. Не розуміли, що робити, що буде далі. Сиділи в погребі. Не знали, що тяжкі бої ідуть зовсім близько. Ворожа техніка прорвалася і зайняла прикордонні села.

Вибухи, які ставали сильнішими, дуже лякали. Літаки скидали бомби на Харків. Вночі палали заграви, дим оповивав небо. Тато весь час комусь дзвонив. Дзвонили йому. Він нічого не говорив. 25 лютого тато пішов захищати країну від рашистів. Його слова: "Це мій обов'язок. Так треба," - зупинили мій подих.

Жахлива реальність війни приголомшувала. Ми почали цінувати тишу. Хотілося почути із новин, що все скінчилося, настав мир. Але новини були невтішні. Я усвідомлював, що вже не буде як колись. Це не жахливі сни. Війна близько, поряд. І ти не знаєш, що тебе чекає. Питання евакуації рідні відкидали. Весь час думали за тата. Чекали з нетерпінням його дзвінка, повідомлення. А він, коли дзвонив, то говорив, що у нього все добре, а ми щоб берегли себе. Він думав про нас, про нашу безпеку. А коли не було зв'язку, то від тривоги розривалося серце.

Нервова напруга зашкалювала. Горить Охтирка. Розстріляна військова частина. Там служить мамин брат. Уже потім ми дізналися як їм вдалося вижити і дати відсіч ворогу. Слава Богу, живі. Хвилювались і плакали. Часто дзвонили рідним.

Війна навчила нас цінувати те, що колись не мало для нас значення. Ми стали на одне життя сильніші. Ми стали поколінням війни. Де поділася наша безтурботність, наші веселощі? Це війна накрила нас чорним крилом і забрала все веселкове, ясне, добре. Забрала мир і спокій, увірвалась в кожен дім, принесла сльози і розпач, руїни і смерть.

Але треба жити. Навчання давалось важко. Були часті тривоги і виключення світла, пропадав Інтернет. Дорослі весь час нас заспокоювали. Але ми відчували і розуміли, як вони хвилюються за нас,за тата. Дідусь був командирований у Золочів. Під обстрілами вивозили поранених. Тато на передовій під Ізюмом, потім Торецьк, Бахмут.

Увесь час напруга і хвилювання. Ти весь час чекаєшь повідомлення від тата з фронту. Вороги бомблять Коротич, Пісочин, Польову.

Я ненавиджу тебе, війна. Ти жорстока. Ті, хто розпочав цю війну, безсердечні і підлі.Та хіба може бути щось людяне в окупантів, варварів, які ранять твою землю, знищують цілі міста і села, масово вбивають мирних людей? Як можна прощати тих, хто вбиває, щоб завоювати і вкрасти, щоб знищити нас як народ, щоб поневолити нашу державу?

Війна, ти забрала наші мрії, навчання в школах, радість в очах. Кров'ю пролита наша земля.

Ви, рашисти, невже не відчувайте наш гнів? Якою хвилею супротиву зустріли вас українці в Охтирці і Сумах, Харкові, Чернігові, Києві, Херсоні, Миколаєві? Через сльози і біль піднімається в наших серцях хвиля ненависті до ворога за Ірпінь, Бучу, Маріуполь,.

Так, я усвідомлюю, що вже не буде ніколи як колись. Віра в "доброго сусіда" розвіялась як порох. Ми не брати, ми різні. Ви вороги наші не на одне покоління.

Я вірю в істину, правду. Наша правда - це наша перемога. Як сказала Ліна Костенко: " І хто б там що не говорив, а згине зло і правда переможе". Адже нас підтримує увесь демократичний світ.