Носик Дмитро, учень 10 класу ліцею № 24 Мелітопольської міської ради Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Момот Марина Євгенівна

Війна. Моя історія

Моя Україна – це велика, могутня та незламна держава, а я – син своєї нації, любов якого до своєї Батьківщини не знає меж. Для мене Україна – це справжній феномен, наповнений красою й неповторністю, що має законне право на вільне існування у світі! На жаль, у наш час ми знову переживаємо події тисячолітньої боротьби за існування і волю свого народу. Ворог залишається бездушним, аморальним, жорстоким, його поведінка є незмінною: винищення всього українського, убивства цивільних громадян через їх віддану любов до рідної землі, використання невинних дітей у своїй пропаганді та маніпуляції ними.

І, мабуть, ви здивуєтесь, притаманна окупантові «людяність» – те, що за значенням своїм давно змінилось і від побаченого та й почутого мною тепер означає не добросердечність і любов, а звірячу лють і ненависть.

Я знаю про повномасштабне вторгнення росії в Україну не з новин, а з власного досвіду. Мій рідний Мелітополь зазнав окупації одним із найперших, оскільки на його території розташований стратегічний об’єкт – аеродром і через місто пролягає шлях до «столиці Лицарства». На вулицях велись бойові дії: обстрілювались цивільні будинки й автомобілі з людьми, які намагалися врятуватися з цього пекла.

Я прожив в окупації близько 130 днів. Важко було перший місяць, але це більше загартувало, ніж пригнітило мене.

5 липня 2022 року ми з мамою ухвалили рішення виїхати з Мелітополя, а наступного дня вже були на блокпості поблизу міста Василівки, яке є форпостом російських окупаційних військ. Стояли ми щонайменше годин п’ять, але це ще небагато, адже інші люди вимушено чекали черги на виїзд упродовж декількох днів та створювали собі «умови»: спускалися в кювет, там собі розстеляли простирадла, готували їжу, ночували.

За лісосмугою, біля «дороги життя», була купа овочів і фруктів, які примусово викидали водії фур із гуманітарною допомогою для цивільного населення на тимчасово окупованих територіях, оскільки їх не пропускали загарбники.

Доки ми чекали, вдалині виднілися стовпи чорного диму. До блокпосту пішов водій «Фольксвагена», щоб домовитись про виїзд, бо в кожній машині нашої групи, а їх було три, перебували вагітні, особи з особливими потребами. Проте він повернувся ні з чим. Потім пішла водійка легкового авто, у якому ми їхали вп’ятьох: вона, я, брат, мама і її подруга, – але теж безрезультатно. Окупанти повідомили, що потім, може, вони й розглянуть нашу «пропозицію» на виїзд, однак скоріш за все не за «спасибі».

Приблизно о шостій-сьомій годині вечора нас пропустили в колоні з одинадцяти машин, як виняток із правил. Так ми їхали через вщент зруйноване село, де на воротах або їх залишках виднілися написи «Тут діти» та «Тут живуть люди»...

Поблизу Запоріжжя нас зустрів кортеж поліції із службовими собаками, який оглядав наші авто, а потім сформував нову колону. Саме тут, побачивши рідний прапор, я відчув дух свободи, зрозумів, що я в себе вдома, в Україні. Нарешті о десятій ми приїхали в місто, де нас записали як вимушено переміщених осіб, запропонували прихисток і їжу. Через двадцять хвилин під’їхав дядько і його друг і забрали нас до себе додому в Нікополь.

Спокій тривав недовго: 14 липня 2022 року окупанти вперше обстріляли Нікополь, яке для себе по-козацьки я називаю Микитин Ріг, як і варто робити представнику козачого роду.

Війна триває… І тому, я вважаю, що саме зараз треба докласти всіх зусиль для зростання свідомості і розвитку народу, а на першість – для Нації, бо це єдиний шлях до щастя і процвітання Великої Української Держави, у якій хочеться жити і працювати на її благо, у якій життя кожного українця і всього українського вартує ще більше, ніж є нині.

Я погоджуюся з висловом Єлизавети Скоропадської, дочкою гетьмана Павла Скоропадського: «Все що не є українським – для мене малоцінне».

Україна – це шлях для всіх заблукалих, вода – для спраглих, відродження – для занепалих!