«Війна нас розвела по різні боки барикад»

Мені, як і багатьом мешканцям Донбасу, через військові дії довелося залишити свій будинок. Я — корінна донеччанка. У Донецьку прожила 27 років. Точніше, мені виповнилося 28, і за тиждень я виїхала до Києва. Це було 6 червня 2014 року.

Мирне життя згадую безтурботним, веселим періодом. Дитячий садок, школа № 1 на бульварі Пушкіна, національний університет і навчання на історичному факультеті, червоний диплом і робота на ТРК «Донбас». Навесні 2014-го я була в гущі подій.

Ми з моїм другом Андрієм (ім’я змінено, - прим. ред.) були знайомі ще з дитинства. Пізніше стали зустрічатися. Кохали один одного. Але війна нас розвела по різні боки барикад. Я була за Україну, а він із початку бойових дій став військовим кореспондентом іншого боку. Ми спілкувалися, не торкаючись політики, але я розуміла, що не хочу залишатися в цьому місті, хоча бойових дій як таких ще не було. Так співпало, що саме тоді мені запропонували роботу в Києві, і я без вагань погодилася. Я, звичайно, підозрювала, що їду надовго, але не думала, що назавжди.

Благо, тоді ще не було перепусток. Як їхала туди – не пам’ятаю, голова, немов у тумані. А от повертатися було страшно, коли я «протверезила», я побачила справжню війну.

Після похорону я заїхала ненадовго додому, побачилася з рідними. А коли їхала, моя вулиця піддалася обстрілу. Тоді ж у Дебальцевому велися активні бойові дії.

Раніше по роботі з «Театром переселенця» я дуже часто, десь раз на місяць, їздила на Донбас. Але на територію, підконтрольну Україні.

Я вже відчуваю себе киянкою, правда, з тих, що «понаїхали». З’їздити в Донецьк, провідати родичів, друзів, прогулятися улюбленими місцями дуже хочу. Але жити там не зможу.