Коли почалася війна, мені було всього 20 років. Щоб не чути, як вибухають снаряди, я переїхала в Черкаси. У цьому місті в мене родичі. Було місце, де могла деякий час залишитися, щоб не вмерти з голоду, мати дах над головою та почати адаптуватися від усього, що зі мною сталося.

Морально було дуже важко залишити будинок і переїхати

Тому що морально було дуже важко залишити будинок і переїхати. Я тоді вже розуміла, що переїжджаю, швидше за все, назавжди.

У Черкасах можна було залишитися, заспокоїтися й подумати, що робити далі.

А далі були нескінченні пошуки роботи. Більшість власників кафе й ресторанів не хотіли мати жодних справ із переселенкою. Усі думали, що люди, які приїжджають із Донецька й Луганська, приїхали сюди тимчасово. Тоді думали, що це все швидко закінчиться, та всі повернуться додому. Нікому не потрібні тимчасові співробітники.

Плюс, я думаю, в багатьох був стереотип, що всі, хто приїжджає звідти, це якісь бандити, наркомани й дармоїди.

І навіщо нам із ними зв’язуватися? Це ж Донбас, навіщо нам ці люди? У нас є свої. Це було дуже важко...