Пані Яна декілька разів виїжджала з рідного міста у пошуках кращого і безпечнішого життя. Нині вона з родиною у Вінниці, бо її рідна Нова Каховка і досі під окупацією.

Ми проживали до 24 лютого в Новій Каховці. Коли почало все вибухати, ми виїхали в Нову Збур’ївку Голопристанського району. По дорозі туди дізналися, що почалася війна. Там ми прожили два місяці. Бачили, як летіли ракети.

Пізніше ми прийняли рішення повертатися в Нову Каховку. Дорогою було багато блокпостів. Ми побули днів чотири в Каховці, потім почали ходити слухи, що буде проводитись референдум, тож ми вирішили виїхати у Вінницю. Там було складно, і тут складно. Емоційно дуже важко.

В магазинах не було нічого. Я заходила дитині по таблетки в аптеку, а там, крім презервативів і двох зубних щіток, нічого не було.

В магазинах полиці були пусті, два тижні взагалі нічого не було - важко було. Благо, що ми були в селі. Люди ділилися картоплею, продавали молоко.

Наш мер мене шокував, бо він нічим не займався, хоч до нього люди ходили, зверталися. Коли почалася війна, у нас багато хлопців прибігли до воєнкомату. Їм сказали: «У нас нічого немає, все добре. Розходьтеся по домах». Але багато чого можна було зробити, хоча б мости перебити, і це б їх зупинило хоч на скільки. Мер у місті знаходився. Його руські не забирали, багато хто бачив, що він з ними каву пив, чай. Він бачив, як людей розстрілюють, але нічого не зробив. Навіть один із депутатів ходив до нього, щоб зробити таблички людям, які помирають, але той сказав: «Що ж я зроблю?». Він нічого не зробив. І тепер я не розумію, як Президент його нагороджує ні за що. Він у нас 20 років просидів - нічого не зробив. Всі люди бунтують, що він у нас.

Ми виїхали у Вінницю, бо тут чоловік знайшов роботу. Він у мене у АТС ХМЕС працює: ми відкрили карту, подивилися, де є станції, - так і прийняли рішення.

Ми дуже хочемо повернутися додому - там наше все. На даний час хочеться дуже додому, а там – як вийде.