Війна змусила нас залишити рідний дім у березні 2022 року. Наше місто стало лінією фронту, і залишатися там було вже неможливо. Відтоді ми неодноразово переїжджали: жили у селі біля Кам'янця-Подільського, потім у селищі неподалік Хмельницького, а згодом знайшли прихисток у Тернополі. Найбільше мене болить те, що моя донька досі не змогла психологічно оговтатися від пережитого. Вона працює з психологом, але їй усе ще дуже важко.

24 лютого ми були вдома. Збиралися, як завжди, до школи і на роботу. Здавалося, що це буде звичайний день. Коли стало зрозуміло, що почалася війна, ми весь час заспокоювали доньку, повторюючи, що все минеться і потрібно лише трохи потерпіти. Ми самі дуже хотіли в це вірити.

Найстрашнішим днем став день нашого виїзду. У місті вже були українські військові, тривали постійні обстріли, і ми розуміли, що залишатися більше не можна. Ми їхали важкою дорогою через численні блокпости, не знаючи, що чекає попереду.

Війна залишила глибокий слід у нашій родині. Нам і сьогодні дуже боляче згадувати дім. Донька пережила ці події особливо важко. Вона досі живе з постійною тривогою, а інколи не може спати через пережитий страх. Ми робимо все можливе, щоб допомогти їй повернути відчуття безпеки.

Попри всі труднощі, дорогою ми зустрічали багато небайдужих людей. Під час евакуації нам дозволяли переночувати у школах і наметах, забезпечували гарячою їжею. Коли нас прихистили на перший час, люди повністю подбали про нас і дали все необхідне. Уже в Тернополі ми також відчули велику підтримку завдяки гуманітарній допомозі, тому не залишилися без найнеобхіднішого.

Коли після нас евакуйовувалися мої батьки, вони запитали, чи потрібно щось забрати з дому. Я попросила їх не брати нічого, адже знала, що їм доведеться їхати евакуаційними потягами. Але моя донька мала лише одне прохання - привезти її медаль за перше місце, яку вона отримала, ставши чемпіонкою України з карате. Саме ця медаль стала для неї найціннішою річчю, що зберегла пам'ять про її життя до війни.