Наша велика родина - дитячий будинок сімейного типу Васильєвих - дев'ять місяців прожила в окупації. Ми виховуємо дев'ятьох дітей, і кожен день був боротьбою за їхнє життя. Ми залишилися без світла, газу, води та нормальних запасів їжі. Біля нашого будинку цілий місяць стояв російський танк, який був спрямований гарматою просто на наші ворота. Ми ховали дівчат від кадирівців, а старших хлопців довелося вивозити через окупований Крим до Києва, щоб російські військові не забрали їх. Увесь цей час ми жили в постійному страху, ховаючись у підвалі.

24 лютого нас розбудили вибухи. Горіла Каховка. Уже зранку вулицями нашого Берислава їздили російські танки, а потім прибули великі військові машини з озброєними солдатами. Відтоді почалися обшуки, постійні перевірки і життя під окупацією. Наші діти бачили все це на власні очі.

Неможливо назвати лише один найстрашніший день, тому що страшним був кожен день окупації. Кожен ранок приносив нову небезпеку, а кожен вечір - невідомість, чи переживемо ми наступну ніч.

Пережите залишило глибокі наслідки для наших дітей. Молодші від постійних вибухів почали страждати на нічне нетримання сечі. Усі діти стали дуже наляканими, нервовими й тривожними. Сьогодні з ними працюють психологи та лікарі, допомагаючи поступово впоратися з пережитими травмами.

Під час окупації нам доводилося виживати будь-якою ціною. Ми пили воду з басейну, в якому раніше купалися діти. Їжу готували на дровах, а замість електрики користувалися саморобними свічками з вати та олії. Це були дев'ять місяців постійної боротьби за життя.

Наш будинок був зруйнований. Від нього залишилися лише уламки. Ми й досі зберігаємо осколки, які збирали у власному дворі. Для нас це не просто шматки металу - це мовчазне свідчення того, що пережила наша родина і наші дев'ятеро дітей.