Війна назавжди розділила наше життя на «до» і «після». До повномасштабного вторгнення я працювала у школі. Вранці 24 лютого директорка повідомила, що відтепер працюємо дистанційно. Ми чули вибухи з боку Лівобережжя, але тоді ще не могли навіть уявити, які випробування чекають на нас попереду.

Ми всі сподівалися, що це ненадовго. Вірили, що скоро знову буде світло, зв'язок і звичне життя. Діти теж жили цією надією, не усвідомлюючи, наскільки сильно війна змінить їхнє дитинство.

Найстрашнішим днем стало 16 березня - день, коли ми виїжджали з Маріуполя. Ми залишали рідне місто, не знаючи, що чекає нас попереду і чи зможемо колись повернутися додому. Це рішення було надзвичайно важким, але іншого вибору вже не було.

Війна залишила глибокий слід у серці моєї доньки Даші. Вона дуже переживала, щоб усі ми залишилися живими та здоровими. Минув час, але біль нікуди не зник. Як розповідає її вчителька, щоразу, коли у школі говорять про війну, Даша не може стримати сліз. Вона працює зі шкільним психологом, який допомагає їй пережити цей травматичний досвід.

Нам дуже пощастило, що до моменту виїзду з Маріуполя ми мали запаси їжі, ліків та всього необхідного. Це допомогло пережити найважчі дні без нестачі найнеобхіднішого.

Коли ми залишали дім, із собою взяли лише особисті речі - стільки, скільки могли нести в руках. Жодної пам'ятної речі з мирного життя врятувати не вдалося. Ми забрали лише найцінніше - свої життя і надію колись знову відчути, що таке дім.