Наша родина двічі стала внутрішньо переміщеною. 5 липня 2014 року ми назавжди залишили рідний Донецьк і переїхали до Дружківки Донецької області. Але війна знову наздогнала нас. 13 березня 2022 року ми були змушені покинути й Дружківку. Разом із двома дітьми, яким тоді було 10 років і півтора року, ми три тижні мандрували Україною у пошуках безпечного місця. У квітні 2022 року нам запропонували будинок у Білій Церкві, де ми й почали будувати нове життя.

24 лютого, як і більшість українців, ми прокинулися близько п'ятої ранку від звуків ракет, які пролітали поруч. Старша донька Катерина майже одразу зрозуміла, що почалася війна. Вона чула вибухи, а новини по телевізору ми дивилися всією родиною, тому їй не потрібно було нічого пояснювати.

Найстрашнішою стала ніч із 12 на 13 березня. Неподалік нашого будинку впала ракета. Саме тоді ми зрозуміли, що більше залишатися не можна. За кілька годин зібрали найнеобхідніші речі й виїхали з міста, залишаючи позаду ще один дім.

Війна дуже змінила нашу Катерину. До 2022 року вона була відкритою, комунікабельною дитиною, навколо якої завжди було багато друзів. Після пережитого вона стала стриманою, замкнутою і втратила бажання легко спілкуватися з іншими. Уже понад два роки ми поступово працюємо над її психологічним відновленням. Нам вдалося досягти позитивних змін, але ми розуміємо, що процес реабілітації ще триває.

Під час переїзду ми не мали особливих матеріальних труднощів, але є одна річ, яка має для нашої родини особливу цінність. Це лялька Ксенія, яка подорожує разом із нами ще з 2014 року. Тоді, залишаючи Донецьк, дворічна Катерина взяла її із собою. Відтоді Ксенія пережила разом із нами два вимушені переїзди і стала символом дитинства, яке війна так і не змогла забрати.