Війна змусила нашу родину залишити свій дім. Спочатку ми виїхали за місто, сподіваючись знайти безпечніше місце, але дуже швидко зрозуміли, що війна наздоганяє всюди. Згодом під постійними обстрілами нам довелося виїхати за межі області та стати внутрішньо переміщеними особами. Після пережитого на нервовому ґрунті загострилися хронічні хвороби. Я досі не можу вилікувати спину і змушена носити корсет. Моя дитина погано спить ночами, прокидається від повітряних тривог, а потім не може заснути. Через постійне недосипання часто хворіє.

24 лютого стало найжахливішим днем у нашому житті. Ми не могли повірити, що почалася повномасштабна війна. Рано-вранці, близько п'ятої години, швидко зібрали речі й поїхали на дачу за місто, думаючи, що там буде безпечніше. Але спокою не було ніде. Постійні обстріли тривали й там. Одного разу уламок снаряда пробив дах нашого будинку. Саме тоді ми зрозуміли, що більше не можемо залишатися, і вирішили виїхати до іншої області.

Того ранку ми розбудили дитину і повідомили, що почалася війна. Вона дуже злякалася, і нам ледве вдалося її заспокоїти. Ми просили лише довіритися нам і запевняли, що зробимо все можливе, аби її захистити.

Найстрашнішим був не лише перший день, а весь період від 24 лютого до 25 березня. Майже щодня ми жили під обстрілами, слухали літаки, які вночі скидали бомби, і не знали, чи дочекаємося ранку. Цей постійний страх залишився з нами й досі. Ми живемо з тривогою, нервовим напруженням і наслідками пережитого. Нам допомагають лікарі, заспокійливі препарати, дихальні практики та підтримка одне одного, але позбутися цього болю дуже важко.

Коли Чернігів перебував в облозі, ми відчули гостру нестачу їжі, питної води та ліків. Ми економили кожен продукт, намагалися будь-яким способом знайти найнеобхідніше. Саме тоді я захворіла, але потрібних ліків не було. Повноцінно лікуватися змогла лише після того, як ми виїхали до іншої області.

Уламок, який пробив наш дах, я не зберегла - згодом просто викинула його. Але залишилися фотографії зі сховища, на яких діти їдять звичайну мівіну. Для когось це лише світлини, а для нас - болісне нагадування про дні, коли навіть найпростіша їжа і можливість залишитися живими були найбільшою цінністю.