Війна докорінно змінила наше життя. Кожен день сповнений стресу, переживань за рідних, за дім, який залишився позаду. Як внутрішньо переміщена особа, я постійно стикаюся з відмовами у працевлаштуванні, бо роботодавці говорять: «Ви скоро поїдете». Але найбільший біль - це переживання за рідну людину, яка вже понад півтора року перебуває в полоні. Найважче дивитися на сина, який сумує за родиною, домом, друзями і своїм звичним життям. Усі, кого він любить, залишилися далеко.

24 лютого я була на роботі, у нічній зміні. Було страшно і незрозуміло, що відбувається. Мій син залишався у бабусі на восьмому поверсі. Я благала сестру забрати його до приватного будинку, бо мені здавалося, що там буде безпечніше. Коли я поверталася додому, громадський транспорт уже не ходив. Останньою електричкою ми доїхали лише частину шляху, після чого нам сказали, що колії заміновані, і далі потрібно йти пішки. Ми йшли лісом під звуки вибухів. Ніколи не забуду той момент, коли нарешті змогла пригорнути до себе свою дитину.

Син розповідав, що прокинувся від плачу бабусі. Вона сказала йому, що почалася війна. За вікном було видно густий дим від палаючого аеродрому в Чугуєві. Він дуже хвилювався за мене, бо я була в Харкові. У цей самий час його тато і дідусь перебували в лікарні після операцій, а дядько поїхав забирати їх. Лише дивом їм вдалося виїхати, адже вже зовсім скоро тією дорогою почали розстрілювати автомобілі. Ми безмежно вдячні Богові, що всі залишилися живими.

Найстрашнішими були два моменти. Перший - коли неподалік нашого будинку бомбили залізничний міст. Ми лежали на підлозі, голосно молилися, а я рукою прикривала голови свого сина і племінника, прощаючись із життям. Лише пізніше я зрозуміла, що ні моя рука, ні купа ковдр не змогли б їх урятувати. Тоді здавалося, що бомби падають просто у наш двір. Багато будинків навколо були зруйновані, а ми дивом залишилися живими.

Другий випадок стався в укритті. Почався обстріл, і всередину почали забігати поранені люди. Не було світла. Я дуже боюся крові, але розуміла, що не маю права відвернутися. Я світила ліхтариком дівчатам, які надавали допомогу пораненим. Люди кричали від болю, стікали кров'ю, і ці рани, які я тоді побачила, назавжди залишаться в моїй пам'яті.

Після всього пережитого ми з сином багато працюємо з психологами. Травм надто багато. Для сина величезним болем є те, що його дядько вже понад півтора року перебуває в полоні. Для мене - постійна тривога за рідних, безсилля перед війною і нерозуміння, чому мені відмовляють у роботі лише через статус внутрішньо переміщеної особи. Ми вчимося жити з цим болем, але він нікуди не зникає.

Попри всі труднощі, нам щастило зустрічати добрих людей. У Тернополі, Миргороді, Полтаві та інших місцях нас підтримували, і ми ніколи не залишалися без допомоги. Від війни в нас залишився уламок снаряда, який пошкодив наші вікна. Для нас це не просто шматок металу - це нагадування про те, наскільки крихким може бути життя і як багато нам довелося пережити.