Я з міста Харкова. До війни працював менеджером на оптовій базі секонд-хенду. Робота була непогана, заробіток хороший, але через війну все зачинилось. 

24 лютого зранку ми з родиною почули вибухи, згодом побачили з вікна російські бронетранспортери. Намагалися перечекати, думали, що це все швидко скінчиться. Натомість стало ще гірше, почалися бомбардування. Довелося з дитиною ховатися у підвалі. Коли росіяни почали бомбити з авіації по Харкову, вирішили виїжджати до Полтави, до батьків дружини. 

З евакуацією нам пощастило. У нас своєї машини не було. Наші сусіди збирались їхати на захід України, з ними мали їхати інші люди, але ті люди відмовились, отже ми поїхали замість них. 

Поки ми були у Харкові, складались продуктами з сусідами. Ніхто не голодував. У крамницях нічого купити було неможливо, бо все було зачинене, а якщо не зачинене, то черги були велетенські. Плюс постійно були обстріли. У нас біля автомату з водою загинули люди, які хотіли набрати воду. 

Шокувало те, що моїй дитині довелося два тижні сидіти у підвалі. Потім вона довго не могла нормально спати, прокидалась, вночі кричала. Шокувало те, що нас бомбили. Раніше таке можна було тільки по телебаченню побачити, а це відбувалось з нами насправді. Коли стіни трусяться, вікна вилітають у під'їздах, були влучання у наше подвір'я. І під'їзд пробило, залетіло до сусідів на кухню. У перші дні ми бачили російських солдатів, які у лісі з автоматами бігали. Вони нас не чіпали, правда. Ми про них повідомили, але чи спіймали їх, чи ні, я не знаю.

На постійну роботу переселенців не дуже хочуть брати. Думають, що сьогодні вони є, а завтра немає. Є підробітки. Після Нового року я планував вже повертатися до Харкова. Родина залишиться у Полтаві. Поки війна не закінчиться, їм у Харкові робити нічого. А у мене залишились батьки-інваліди, які не захотіли виїжджати. Їм потрібен догляд. 

Мені здається, що до літа наступного року війна має завершитися на нашу користь.