Я з міста Снігурівки Миколаївської області. Перебуваю на пенсії, до війни вже не працювала. Коли почалася війна, Ми були в домі, і в перший день о п’ятій ранку скинули недалеко від нашого дому чотири бомби. Страшно було, ми ночували в підвалі.

Майже дев’ять місяців були в окупації. Не було ні води, ні світла. Спочатку не було де хліба взяти, але ми допомагали одне одному. Питну воду їздили брати з джерела біля річки. Медикаменти продавали, але ціни були неймовірні. Було дуже важко. Потім, коли нас звільнили і почали давати допомогу, нам легше стало.

Ця війна нас шокувала. Жахіття такі були! І вдень, і вночі нас бомбили. Снаряди літали над нашими домами. Дякувати Богу, наш дім не зачепило. А так – навіть поруч будинки постраждали.

У мене маленький город. Я була на городі, і по центральній вулиці їхав автомобіль та грав гімн України. У мене була істерика від радості. Але ось 16 квітня, на Великдень, нас знову бомбили. По інфраструктурі були прильоти.

Мій син переніс інфаркт під час війни. Усе на гірше змінилося. Кожен постраждав. Здоров’я погіршилося.

Ми дуже сподіваємося, що скоро-скоро війна закінчиться. Є таке відчуття, що, може, ще місяць-два триватиме. До кінця літа все може закінчитися.