До війни життя було більш-менш нормальним. Я проживав у Красноріченському, це район Кремінної. Мені 46 років. Виїхав. 

24 числа зібрався в Сєвєродонецьк їхати, а мені зателефонував брат із Харкова. Він у Салтівці жив. Сказав, що їх уже бомблять. І нас потім почали. До 26-го ще було більш-менш, а потім сильно бомбили. Заходили зі сторони Луганська і Куп’янська та обстрілювали. Тоді почали з’являтися перші труднощі. Не було хліба, води. Найбільше шокувало, що Росія так вчинила. Ніхто не очікував такого.

Моєму батькові 80 років було – я не міг його кинути, щоб із голоду помер. Та й бензину не було, щоб хоч кудись виїхати. Вже як з’явився, то вибралися. А чимось іншим виїхати можливості не було.

Я коли бензин знайшов, тоді і виїхав. Це було у квітні. А раніше не міг вибратися. Виїжджав через росію, Литву, Латвію, Польщу. А по-іншому неможливо було: дороги закриті, колони розстрілювали. Запам’яталося одне: коли я їхав по псковських краях, то була дуже помітна злиденність людей. Там дуже бідно живуть.

Зараз я в Павлограді. Залишилися рідні в Луганській області. Там зв’язку немає, але новини дізнаємося. Стараємося хоч якось спілкуватися. У нас там нічого вже немає.

Ця війна вже дев’ять років триває, і не видно їй ні кінця ні краю. Хочеться надіятися, що вона скоро закінчиться.