До війни я працювала, а донька вчилась у школі та ходила на гуртки. Війна все змінила в один момент. Життя на Салтівці у Харкові перетворилось у підвальне. Найстрашнішими стали перші дні війни, коли з вікон було видно чорний дим, вулицями їхала ворожа техніка, а від нічних обстрілів наш будинок просто здригався. Ці обстріли та важкий виїзд із міста стали для дитини величезною травмою. Мене скоротили з роботи, психіка вже не витримувала цього жаху, і ми були змушені переїхати на захід країни.

Але тут не наш дім. Донька дуже сумує, плаче і постійно хоче додому. Її школа тепер лише в онлайн-форматі, живого спілкування немає. Я почуваю себе абсолютно одиноко, а серце розривається ще й через те, що мої батьки залишилися в окупації.

Попри все, я намагаюся підтримувати дитину. Донька неймовірно талановита - вона займається вишивкою стрічками і навіть має грамоти з міжнародного конкурсу. Зараз ми найбільше хочемо просто забути все це як страшний сон і повернутися до нормального життя.