Клейменова Софія, 10 клас, Фаховий коледж транспорту та комп'ютерних технологій Національного університету "Чернігівська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання — Ющенко Валентина Василіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це рубіж, який ніхто не міг уявити, коли перші вибухи розірвали наше небо. Оглядаючись назад, я бачу не лише руйнування, але й силу, що виникла в мені та в багатьох інших, кого торкнулися ці події.. Війна змінює тебе, але також надає мету. Для мене – це допомога тим, хто захищає нашу країну, «лікує» її рани.

У перші дні страх був моїм постійним супутником. 

Сирени, земля, що тремтіла під ударами бомб, і невизначеність того, чи побачу я наступний день, поглинали мене.

Я бачила смерть в очах людей навколо – очах, сповнених жаху, розгубленості та втрати. Це спогад, що назавжди залишився в моїй душі. Життя жорстке- полеглі не воскресають. Вони назавжди неживі, і з ними ж їхні рідні душі також помирають.

Проте серед цієї темряви я знайшла спосіб спрямувати свій страх і біль у щось важливе: волонтерство. Я знала, що не зможу просто стояти осторонь, коли наші військові, наші захисники стикаються з неймовірними труднощами. 

Я почала виготовляти маленькі ортопедичні подушки, які стали такими потрібними для солдатів, що відновлюються після поранень.

Мої руки створювали не лише фізичну підтримку, а й нагадування, що вони не самотні, що люди піклуються, і, головне, ПАМ’ЯТАЮТЬ...Це було моє маленьке світло серед величезної темряви. Війна руйнує не лише міста, села, вона руйнує душі. І наша спроба допомогти – це спосіб врятувати ці душі, навіть якщо на хвилину.

З часом мій фронт роботи збільшився. 

Я почала робити обереги - маленькі символи захисту, а також розпалювачі та грілки, щоб допомогти тим, хто на передовій, пережити лютий холод.

Холод вчить нас цінувати тепло... Темрява вчить цінувати світло...

Я все більше долучилась до підтримки військових у шпиталях, забезпечуючи їх не лише необхідними речами, але й моментами комфорту та надії. Кожну подушку, кожну грілку і кожен оберіг я створювала з частинкою себе, сподіваючись зробити у свої 16 років щось корисне і таке важливе для них.

Я знайшла розраду в малюванні. Коли війна продовжувала вирувати, мої пензлі дозволили висловити те, що не можна було передати словами: смуток, стійкість, надію на мир.

Мистецтво стало формою спротиву, способом зберегти людяність посеред хаосу.

Волонтерство стало не лише даруванням. Це рятівне коло для мене, спосіб боротися з відчуттям безпорадності, яке приносить війна. Кожна подушка, яку я виготовляю, кожен солдат, якому допомагаю, дає відчуття контролю в неконтрольованій ситуації. І поки війна триває, моя робота також не зупиняється. У часи війни найменші вчинки доброти мають найбільше значення.

Тисяча днів минуло, кожен з яких позначений новими викликами, новими жахами, але також незліченними актами мужності та солідарності. Ці події показали мені не лише найгірше в людстві, але й найкраще – доброту, стійкість і незламну волю вижити та захищати. Війна навчила нас цінувати кожну мить... «У війні немає великої слави, є тільки біль і втрати»’,- сказав Вінстон Черчилль,. І це той біль, який ми всі розділяємо. Війна назавжди змінила мій шлях. Але через неї я знайшла в собі сили, про які ніколи не підозрювала, і однодумців, які поділяють ту ж рішучість допомагати, чинити спротив і відновлювати.

Я знаю, що війна й далі залишатиме свій слід на мені, але так само й робота, яку я робила. Життя, до яких я торкнулася, і ті, які торкнулися мого.

 

Я знаю, що війна залишить слід,

Вплететься в спогади й душі відлуння.

Та все, що я робила - мій заповіт,

Життя, до яких торкалась я в пору скрути.


 

Життя, які торкнулись мого серця,

Залишаться в мені, як тихий знак.

Бо навіть в темряві відкриті дверця,

Де людяність і світло не спадають в прах.


 

І хоч війна болить, як давній шрам,

Робота, що творила, буде жити.

Цей слід в мені мов сонця ранній гам,

Що через біль несе у світ надії квіти.