Лідія Ляшенко, музичний керівник Святопетрівського ЗДО "Буратіно"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я дуже добре пам’ятаю той день.

Було восьме березня 2022 року. Я з двома донечками восьми та 2 років збиралася іти до сільської ради нашого села на Київщині. Там раз на два дні можна було отримати на прописаних за місцем проживання членів сім’ї продукти. Це були зазвичай йогурти, борошно, хліб, сухе молоко та овочі і консерви. Йогурти та сухе молоко постачали місцеві фірми. Борошно — місцеві підприємці, котрі після блокування шляхів, якими привозили хліб, почали самостійне виробництво. А овочі та консерви віддавали місцеві жителі. Також декілька разів видавали лаваші з Польщі та цукерки з Італії. Ми живемо в квартирі, городу не маємо, і тому найпершою проблемою після того, як полички магазинів спорожніли, стало питання: чим годувати дітей.

До сих пір здригаюся, згадуючи, як ми розтягували пачку пельменів на декілька днів, відварюючи по декілька штук та не зливаючи воду, а вживаючи її як суп, додавши приправи та моркву з цибулею.

Отже, ми зібралися та вийшли. Біля віконечка сільради, через яке видавали продукти, була черга. Ми чекали. Поспішати не було куди, і всі у черзі були в однакових умовах. В цей момент під’їхала машина із причепом, наповненим квітами. Це були червоні троянди у великих оптових букетах. Моя старша Оля стояла, затамувавши подих, дивлячись на ці дивовижні квіти. «Мама, а це кому?», спитала вона. «Це працівницям сільради», відповіла я, «адже сьогодні Міжнародний день жінок». «І я хочу!». Але Оля могла б цього і не говорити, я по її очах бачила, як вони загорілися.

Коли підійшла наша черга, раптом прямо перед нами виникла фігура жінки похилого віку, якої точно у черзі не було. Моя старша донечка кинула на мене красномовний погляд, що казав: «Мама, це несправедливо! Зараз наша черга». Але я взяла її за руку і прошепотіла, що зараз не час сваритися. Ми просто її пропустимо. Оля насупилася.

Жінка забрала свої продукти, і до віконечка підійшли ми.

І в цей час всередині приміщення відчинилися двері, впустивши чоловіка з величезним оберемком троянд. Він підійшов прямо до вікна та зупинився. «Зі святом!», він простягнув Олі та мені по одній троянді.

Назад ми йшли вражені та щасливі. Оля — тому що її мрія справдилася миттєво. Я — тому що вигляд цієї троянди настільки суперечив загальній атмосфері страху та внутрішньої напруги, що я не знала, плакати чи радіти, Юля — тому що їй передався настрій Олі.

Коли піднялися на десятий поверх, мені дуже захотілося поділитися цим щастям. Я поговорила з Олею, і вона погодилася. Ми постукали у двері сусідів. Відкрила Світлана. Її погляд відразу зупинився на квітах. «Троянди?!». Ми протягнули їй одну та розповіли, звідки вона. Світлана була вражена та навіть сказала, що збереже цю квітку як символ надії.

А ввечері я поділилася з Олею думками: якби перед нами у черзі не виникла та жінка, ми б підійшли до віконечка раніше, але лишилися би без квітів.

У той день я подумала, що поняття «допомоги» настільки багатогранне, що годі намагатися вичерпати його декількома словами.

Іноді допомога — це п’ять пляшок йогурту, іншим разом — це тепла ковдра, ще буває — щире слово. Але в той день, восьмого березня, ми з Олею потребували саме квітки, червоної троянди, що освітила нашу холодну квартиру та сумні думки.

І було це більше, ніж допомога. Це була необхідність, життєва необхідність того холодного, хоча і весняного дня.

Хто подбав про ці квіти для жінок тоді, коли наше село, щоденно потрапляючи під перехресний вогонь між Вишневим та Бучею, здригалося та гуло? Чи це був прояв людяності та любові до жінок? Чи, можливо, просто не було куди подіти квіти, які все одно б пропали… Для мене це не має значення. Але я точно знаю, що квітка ця, яка стала промінчиком надії у темному та безнадійному березні, надовго залишиться в моїй пам’яті.