Оксана Миколаївна Василенко, керівник секції «Літературна творчість» МАН, Центр дитячої та юнацької творчості Південноукраїнської міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Уміти насолоджуватися прожитим життям — означає, жити двічі.

Марціал

Я заробляв на життя тим, що писав статті для щотижневого видання. А метою мого відрядження до Львова була чергова стаття. Я мав взяти інтерв’ю у одного популярного старого. Він був вуличним музикантом, мав власний, скажімо так, гурт і про нього так би мовити, ходять цілі легенди.

Зустріч з ним була запланована на суботній вечір. Чоловік виявився, на диво, пунктуальним. Він ніби орієнтувався за моїм годинником! Ми зустрілись у маленькій кав’ярні «Філіжанка».

- Яку каву вам замовити?

- Еспрессо, він відмінно бадьорить мене.

- Так, так, цілком погоджуюсь.

Я дістав телефон і включив диктофон, щоб записувати розмову, але музика замахав руками: «Ти що так не запам’ятаєш? Не люблю я ці штукенції».

Я не очікував такої реакції, але послухав старого дивака.

­– Як давно Ви пишете музику і співаєте? – почав я розмову.

– Ну – у років зо три… А так я інженер, так би мовити серйозної професії.

Музика подивився на мене. Знаєте, складалось враження, ніби він зазирає мені не в очі, а в самісіньку душу, що він бачить мене наскрізь.

Але мені не було моторошно від його погляду. Мені було спокійно і затишно.

- Ви ж колись були молодим, чи не так? – я задав йому відверто дурне питання, щоб розвіяти сумні спогади.

- А ти ж бо думав, що я дідуганом народився?! – він засміявся гучно й щиро. Я й досі пам’ятаю той приємний охриплий сміх. - Я скажу тобі навіть більше, синку! Колись я був маленьким хлопчиком. Таким маленьким, що ледь міг дістати до підвіконня. Можеш таке уявити? Самому іноді не віриться. Дива та й годі!

- То розкажіть мені більше про своє дитинство, будь ласка.

– Моє дитинство, – задумався він. – Так, воно було неймовірним, – він посміхнувся, та його посмішка була сумніша від плачу. – Знаєш, а я був таким мрійником…

Наша бесіда складалась напрочуд добре.

– У ваших очах смуток, а вуста посміхаються.

– Ти спостережливий, юначе!

– Чому?

– Бо дитинство було найпрекраснішим з усього, що в мене могло бути. І я його втратив назавжди.

– Хіба можна втратити дитинство?

Ще й як.

Чому ви сказали «втратив»? Дитинство – це ж не якась річ, його не можна втратити, продати, загубити... Ти просто дорослішаєш та й усе.

Така природа!

– Так от, з усіх уроків любив я найбільше географію! Я ж бо не тільки слухав розповіді вчителя, я бачив усе, якщо можна так сказати, на власні очі. Це неймовірно! Я переміщався в своїй уяві у будь-який куточок на Планеті Земля. Я побував і в непрохідних джунглях, і на безлюдному острові як Робінзон, і бачив білих ведмедів на Північному полюсі.

– То ви ще той мандрівник!

– Атож, був колись… З дружиною ми об’їздили чимало країн. Так б мовити, мрія збулась. То було до… до… Він помовчав хвилинку, а я записував у блокнотик. У кав’ярні зібралося багато людей, вони підходили до музики і віталися з ним.

– Зараз життя змінилось, – продовжив мій інтерв’юєр, – навіть не уявляв себе музикою та ще й з гітарою! Та й не захоплювався я ніколи музикою. А ось дружина моя, Ольга, то та вже любила співати! Скільки різних пісень знала!

Серце щемить, як згадаю той ніжний спів.

Моє життя без неї раптово стало безбарвним, солоно-кислим, це якщо порівнювати… Клятюща війна! Ніколи не пробачу…

Ми глянули в очі один одному і все зрозуміли без слів… Музика змахнув сльозу і посміхнувся.

– Моя Ольга наказала не сумувати без неї, не сміти страждати! Вона хотіла, щоб я жив і радів життю за нас двох. Моя Оленька! Бачиш ось ляльку на моїй гітарі?

– Так, смішна така, це ж мотанка? – роздивляючись її спитав я.

– Авжеж мотанка! Ольга вибирала! Якось ми прогулювались набережною Дніпра, то зайшли в магазин сувенірів. То ця лялька тепер зветься «Ольгою». Вона завжди зі мною. Мій оберіг. То з того часу, як вона пішла, я почав писати музику і пісні. Раптово у голові заграла мелодія одна, друга… Ось як буває у світі. Сам не знаєш, що трапиться через день-два.

- Музика ваша доволі популярна! Її співають і підлітки, і дорослі! У чому ж секрет такого успіху?

- Сам не знаю. Мабуть, що від самого серця лине…

Згадую улюблені пісні дружини і граю, щоб її пісня жила. А в піснях буде жити Ольга!

- Ти ж розумієш, що раніше я навіть нот не знав?

- Так, диво та й годі, – підтримав його думку і я. - Заграйте мені, будь ласка!

Музика взяв гітару і полилась пісня сумна та весела, що так і торкалася душі.

Львів проводжав мене холодним дощем. Я сидів у машині, а перед очима було усміхнене обличчя вуличного музики. І його слова, що стали девізом для мене: «Жити і радіти за двох, бо життя дається лише раз».