Історію подано мовою оригіналу

У нас було найкрасивіше місто на землі. І життя було гарне. Зараз плачемо по своїх рідних місцях. Там залишилися одні фундаменти та цегла. Повертатися нам нема куди. Я перевезла з собою бабусю, їй 92 роки, теж мешкає зі мною.

Цей день запам'ятався вибухами. Ми спочатку не збиралися виїжджати, але наша дочка наполягала, і ми 9 квітня виїхали. Уже три роки живемо в Одесі. Коли виїжджали, то ще обстріли були не сильні, але вже не ходив транспорт. Люди виїжджали потроху, але багато ще й залишалося. Ми хотіли повернутися, але побоялись.

Нам в Одесі дуже гарно допомагали гуманітаркою. Тут ми отримували щомісяця на кожного члена сім'ї продукти. Виділяв нам допомогу і Фонд Ріната Ахметова, і наш мер дуже гарно допомагає. Нам давали і білизну, і ковдри. 

Найстрашніше – це обстріли. Уже й тут, в Одесі, обстріли страшні: і по порту б'ють, і по житлових районах. Із цим змиритися ніяк неможливо. Діти наші сидять у бомбосховищах. 

Тут людей із Бахмуту багато, але кожен окремо, ніхто ні з ким не дружить. Я не відчувала особливої згуртованості. Звичайно, допомогу нам надають, щодо цього нічого не можу сказати, але ж це на рівні соціальних служб, а от серед людей такого немає. Одесити – люди добрі, звичайно. Вони добре ставляться до переселенців. 

Ми хоч і пенсіонери, але ще й влаштувалися на роботу, працюємо. Мій син – інвалід дитинства, і він також ходить на роботу. Що найбільше радує – ми всі поряд, знаємо, як у кого справи. Ми тут перебуваємо всі вкупі та одне одного підтримуємо. І робота нас трішки відволікає від нагальних проблем.