Ляшенко Лідія, викладачка КЗ "Святопетрівський ЗДО "Буратіно""

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

10 січня 2022 р. я почала вести щоденник.

Тоді це прагнення було пов’язане суто із моїми

письменницькими планами: я хотіла написати роман.

Однак після 24 лютого 2022 р. ведення щоденника

стало способом порятунку та терапії,

пошуку відповідей на питання, які не хотілося озвучувати,

і надії на те, що, поки я пишу, все налагодиться.

Щоденник цей я веду і досі.

І зараз, восени 2024 р., я пам’ятаю щонайменше три періоди,

коли фактично була готова кинути цю витівку.

Саме в один з них і з’явився наступний твір.

 

ДРУГЕ ЖИТТЯ

 

Настали часи, коли всі навколо почали вести щоденники. Ніхто достеменно не пам’ятав і вже не міг сказати, коли це почалося — після оголошення війни чи до неї. Просто якось так сталося, що щоденники заповнили усе навколо. Завітавши до книжкової лавки, ви раптом помічали, що з полиць на вас дивляться самі лише щоденники. І навіть з часом вони усі отримали однакові обкладинки. Точніше, одну обкладинку, затверджену владою. Більше того, сам щоденник витіснив автора, став вище нього, головнішим за нього, і тепер у щоденниках зникли будь-які згадки, ба більше, — натяки на авторство. А навіщо?

З телеекранів лунали спогади нікому невідомих людей (популярний різновид щоденникових записів в аудіо та відео-форматі), у кав’ярнях і на зупинках читали виключно щоденники. А в школах навчання звелося до формування єдиного навичка — ведення щоденникових записів. Скільки це тривало, вже ніхто не лічив та і не зміг би пригадати. Зрештою, і не прагнув.

Тому нічого дивного не було в тому, що і вона завела свій щоденник. Скільки себе пам’ятала, вона його вела: рутинно, слухняно, беззупинно і механічно. І все йшло, як у всіх. Але одного разу…

…Одного разу щось сталося. Там, всередині грудної клітини, де розміщується механізм «серце», щось зламалося. Вона раптом відчула, що не здатна змусити себе писати далі, не може продовжувати цю роботу. Миттєво вона побачила усю безглуздість цієї витівки, її непотрібність. Напевно, це сталося в той, день, коли їй вперше за тридцять років наснився сон. Що там було, вона не пам’ятала. Тільки лишилося відчуття незвичного та незнайомого тепла і ще чогось, чому вона не могла дати назву, — також в області механізму під назвою «серце».

Вона сиділа, схилившись над чистою сторінкою, не маючи сили опустити перо та знищити цю білизну. Саме так: зіпсувати і знищити. І раптом прийшло розуміння.

«Кому це цікаво?» — вона посміхнулася полегшено.

«А що ж далі?» — знову повстало питання, що, здавалося, виринуло зсередини білого паперу ненароджених щоденникових записів.

⁎⁎⁎

Був теплий лагідний вечір, квітневий, темний. На небі про щось домовлялися зірки, підморгуючи одна одній та роблячи вигляд, що слухняно слідують за місяцем.

А вона спостерігала за багаттям. Дивно, чому вона не здогадалася цього зробити раніше?

Ви не повірите, які напрочуд гарні та дивні обриси має багаття, розпалене на щоденникових сторінках...

14-15.04.2024