Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 411
Анна Сергіївна Волошина
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Миронівський
Миронівський
Щоденник війни: «Таких величезних дитячих очей, сповнених жаху, болю, страху, мені не доводилося бачити»

2014 рік почався з незрозумілих тривожних подій. У повітрі суцільний негатив. І зовсім не зрозуміло, куди заведе людський настрій. Що буде далі, як буде далі? Тривожно і незрозуміло, але будемо жити.

Події розгортаються з неймовірною швидкістю. Десь стріляли, когось убили. Утворилися якісь блокпости. Незрозумілі перевірки, дивні запитання.

Червень 2014 року

Літак – дуже красивий птах у небі. Можна довго спостерігати за граційним польотом. Величезні крила красиво блищать під теплими сонячними променями, здається, цей птах приносить тільки позитивні відгуки про свою велич. Виявляється, красивий птах може бути лихим, страшним, руйнівним.

Щоденник війни: «Таких величезних дитячих очей, сповнених жаху, болю, страху, мені не доводилося бачити

Божевільний гул літака з'явився нізвідки. Дерева пригнулись, люди присіли від несподіванки, й навіть тварини повелися дивно – спочатку гучно загавкали, потім заховалися і довго не вилазили з будки. Але цей страх був ще далеко від нас, а на відстані, як відомо, не так сприймаються справжні відчуття.

2014 рік

Живемо у вакуумі ЗМІ. Чи то брешуть, чи то правду кажуть – розібратися важко. Розумом розумієш, серцем відчуваєш: так бути не має. Але вуха чують зовсім інше.

Збирали допомогу гуманітарну, щоб відправити до Слов'янська. Хто речі приносить, хто продукти – все пакуємо і відправляємо.

Відправляємо як вдасться: є машина – машиною, їдуть у таксі – отже, у таксі. Дуже тішить, що люди не залишаються байдужими, отже, будемо жити.

2014 рік

Жахливі новини – з'явилися перші біженці. Таких величезних дитячих очей, сповнених жаху, болю, страху, мені не доводилося бачити. Як розповісти цьому малюкові, чому він залишився без дому. Чому іграшки залишилися вдома, а він в іншому домі, і як довго вони будуть у чужої тітоньки.

Емоцій повно – слів бракує. До кінця не усвідомлюєш і не можеш, та й не хочеш вірити в те, що в наш дім прийшла війна, або АТО – хоч як називай, все одно сльози, горе, біда.

2014 рік

Якось не помічаєш перебігу днів, дуже швидкоплинний, дуже непростий, тривожний, і постійно є думка: «Як з нами це могло статися? Що ми зробили не так? Не там народилися? Не так хрестилися?»

2014 рік

Дуже страшне слово «війна» розкривається перед нами у своєму повному страшному вигляді. Обстріляли Дебальцеве. Людям дали «зелений коридор». Про ці жахи неможливо згадувати без сліз і мурашок, що пробігають по тілу.

Люди, в яких був якийсь транспорт, сідали в нього і тікали з міста, прихопивши з собою документи, залишаючи свої будинки, квартири, в яких вони жили.

Щоденник війни: «Таких величезних дитячих очей, сповнених жаху, болю, страху, мені не доводилося бачити

Багато людей вибігало на трасу і величезною колоною рухалося у напрямку до Світлодарська та селища Миронівського. Всі таксисти й люди, які мають транспорт, виїжджали назустріч цій колоні. По декілька людей садили в машини й привозили до Миронівського, висаджуючи людей біля ринку, а вже там миронівські жителі розбирали людей по своїх домівках або підказували, де можна зупинитися.

До пізнього вечора метушилися машини, перевозячи людей із зони, де перестав існувати світ.

Молодий таксист посадив у свою машину набагато більше людей, ніж посадкових місць, і на руки до себе взяв маленьку дівчинку, яка, обійнявши його за шию, всю дорогу повторювала: «Дякую тобі, що нас забрав, тепер нам не страшно, і братику, і мамі, і мені».

Маленькі діти якось відразу стали дорослими. Вони не вередували, не плакали, нічого не просили. Вони мовчки притискали до себе улюблені іграшки, які встигли захопити з собою. Але, напевно, це не просто улюблена іграшка, це дитяча пам'ять про колись мирний дім, рідне місто, улюблений садок, школу.

Щоденник війни: «Таких величезних дитячих очей, сповнених жаху, болю, страху, мені не доводилося бачити

У дитячих очах страх і німе запитання, від якого розривається серце: за що? чому? З цим дуже важко жити, це неможливо пояснити, а прийняти й поготів. Дитячий сміх приносить завжди радість, а дитячі сльози – непереборне бажання допомогти дитині, захистити її, вберегти від негараздів. Дуже хочеться запитати: «Шановні правителі-керівники, а у вас діти є?!!»

Осінь 2014 року

Якось літо непомітно здало свої права. Листя на деревах змінило вбрання. Ночі стали прохолодніші, дні – коротші. Відчувається осінь. Але з приходом осені нікуди не пішла АТО.

Ситуація просто гнітюча. Не знаєш, чого чекати, як бути й що взагалі робити, чим зайнятися, щоб відірвати себе від думок, які не дають ні спати, ні їсти, ні жити.

Можна нескінченно писати про свої погляди, думки, почуття, але є люди, яким дуже погано, і їм треба допомогти. Цією рятівною допомогою став проєкт Ріната Леонідовича Ахметова «Допоможемо».

У нашому селищі Миронівський штаб «Допоможемо» почав свою роботу в листопаді 2014 року.

Писали списки, ділили людей за категоріями, розвантажували машини з гуманітарною допомогою і працювали, працювали, працювали…

На початку було важко, але колектив зібрався дружний і відповідальний. І якщо є такі люди, які допомагають іншим, не шкодуючи для цього ні сил, ні часу, отже, будемо жити, попри все!

2014 рік добігає кінця. Дуже хочеться, щоб він забрав із собою все погане, що сталося.

Січень 2015 року

Якось не відчулося свята у Новий рік. Начебто все і святково: ялинка, гірлянди, запах мандаринів, веселі вогники на ялинці, на вікнах, улюблений салат «Олів'є»… Але коли рвуться снаряди не дуже далеко від твого дому, якось веселитися зовсім не хочеться.

А попереду ще день народження, навіть і не знаю, як бути. Ми завжди співали, танцювали, веселилися від душі, а зараз, напевно, посидимо зі своїми дітлахами в тісному колі, поспіваємо пісень під гітару, згадаємо, як минали свята і, звичайно ж, будемо жити.

Щоденник війни: «Таких величезних дитячих очей, сповнених жаху, болю, страху, мені не доводилося бачити

22 січня 2015 року

Ось і в наше селище прийшла війна. Війна, про яку не тільки чуєш, але й бачиш її жахливе обличчя.

Вранці, коли не було ще й 7 години, пролунали такі вибухи, що повідчинялися вікна і двері. Кілька вибухів поспіль – і тимчасове затишшя. На нашій вулиці постраждало відразу сім будинків. Поранили молодого чоловіка (осколком зачепило око) і його маленьку донечку. Швидка – крики – плач – паніка.

Знову вибухи, вибухи, вибухи.

Почалося «підвальне життя». Немає світла, немає газу, немає води, але рятує людей те, що немає морозів, і, звичайно ж, винахідливість. Поставили буржуйку в підвал, принесли дров, вугілля, води. Буде тепло, буде гарячий чай, добре ставлення одне до одного, і будемо жити на зло всім ворогам, які прийшли у наш дім із війною.

2015 рік

Обстріли, прильоти, вибухи. Вчимося за звуком визначати, яка зброя стріляє. Багато людей почало готуватися до від'їзду. Їхали до родичів, знайомих, друзів, куди-небудь якнайдалі від цієї незрозумілої, дурної, нікому не потрібної війни.

2015 рік

Так, день у день, у підвалі або в будинку ми вчилися жити за правилами, написаними війною. Найбільше про це хочеться забути, як про поганий сон. Сон це чи дійсність, життя триває.

Так само надаємо допомогу населенню, роздаємо пакети з гуманітарною допомогою. Люди дуже задоволені та вдячні. Гуманітарна допомога дає вижити людям, які не виїхали, залишилися в селищі й намагаються втриматися на плаву, хай як важко буде.

2015 рік

Правду кажуть, що людина звикає до всього. Ось і ми, хто перебуває в зоні АТО, звикли. Звикли до обстрілів, до блокпостів, перевірок. Принизливо, образливо, але хочеться дуже вірити, що це тимчасово. Коли не стріляють, хочеться жити – і будемо жити.

Добігає кінця 2015 рік. Будемо сподіватися на краще і вірити, що все буде добре.

2016 рік

Змін немає. Так само йде війна. Так само гинуть люди. Страждає народ, плачуть матері. Якщо вдається не чути вибухів і поспати в тиші, це дуже добре. Навіть невелике затишшя додає сил, і розумієш: треба жити далі й не можна опускати руки.

Щоденник війни: «Таких величезних дитячих очей, сповнених жаху, болю, страху, мені не доводилося бачити

Треба щось робити, чимось займатися. Під час сидіння в підвалі навчилася плести всілякі красиві штучки з газетних трубочок. Заспокійливе заняття. Але більшість часу займає Гуманітарний Штаб – зібрати списки, дізнатися більше про постраждалих людей і надати їм допомоги якомога більше. Велику допомогу нашому селищу надає Гуманітарний Штаб «Допоможемо».

Ось так, день за днем, місяць за місяцем минає час. Іноді думаєш, ніби все добре – так само птахи співають, так само дерева квітнуть… Але раптом тишу порушує гучний вибух – і все, опиняєшся у справжній реальності, тобто АТО.

16 серпня 2016 року

Тихий літній ранок виявився зовсім не тихим. Приліт і влучання в будинок. Осколки розлетілися. Постраждало шість будинків. Ступінь руйнування найрізноманітніший, дахи, вікна, фасади.

Жовтень 2016 року

Щось давно не відкривала щоденник. Все дуже повторюється із завидною постійністю: обстріляли, спати не дали, але в підвал уже не тікали. Звикаєш до всього, навіть до того, як стріляють. Дуже по-блюзнірському звучить, але це так.

2017 рік

Зустріли черговий тривожний Новий рік. Рік новий, а події старі. Нічого позитивного не відбувається. Дуже хочеться, щоб закінчилася ця нікому непотрібна війна. Досі здається, що це відбувається не з нами. Ну не могли ми дожитися до такого. Це якась зла доля.

У селище дедалі більше повертається людей. Працюють школи, дитячий садок. Проводяться різноманітні розважальні заходи.

Ми так само зустрічаємо гуманітарну допомогу від Фонду «Допоможемо». Дуже хочеться висловити велику і щиру подяку всім людям, які працюють у цьому Фонді.

Окремо по-людськи дякую Рінату Леонідовичу Ахметову за добре ставлення до людей, за таку потрібну та своєчасну допомогу. Дуже багатьом людям саме ця допомога дала вижити в такий скрутний час.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
slide7
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій