Світлана Ступак

Щоденник війни: «Ми бачили вибухи снарядів з вікна спальні»

Я – багатодітна мама, у мене троє синів. Моєму старшому 2015 року, коли почалася війна, було сім років, середньому – п'ять років, а молодшому – два роки.

22 січня 2015 року

Ми прокинулися вранці від страшних вибухів. Балконні двері ніби виштовхувало вибуховою хвилею. Ми бачили вибухи снарядів з вікна спальні. Було страшно, почалася паніка.

Чоловік не пішов на роботу, і ми почали збиратися в підвал. Діти в цей час сиділи у ванній. Ми не знали, що потрібно брати до підвалу і як там можна сидіти в бруді. Покидали в сумку речі, продукти, іграшки, ліки – й побігли. Там уже було багато людей і дітей. Всі люди були налякані.

Я точно знала, що додому ми не повернемося, поки все не заспокоїться. Тому ми почали облаштовуватися: чоловік приніс із дому старі стільчики й маленький столик, щоб діти малювали й абстрагувалися від вибухів.

О четвертій годині дня снаряд вибухнув прямо біля підвалу. Чоловіки в цей час курили на вулиці. Усі кинулися вглиб будинку. Наша свічка погасла, стало зовсім темно. Я почала кликати дітей і вести їх теж углиб будинку, хтось схопив і почав штовхати коляску мого молодшого сина (він був зі мною).

Чоловік приніс ковдри, ми постелили їх прямо на землю. Було дуже тісно, багато людей. Дехто спав, сидячи на стільцях.

Вночі ми прокидалися від страшних вибухів.

Цього дня осколки від снаряда залетіли до нас у квартиру з боку спальні й розбили всі скла, попсували деякі речі. Добре, що нас там уже не було.

Щоденник війни: «Ми бачили вибухи снарядів з вікна спальні

23 січня 2015 року.

Цього дня люди почали роз'їжджатися, якщо було куди. Нам нікуди було їхати, грошей було мало, тому ми почали далі облаштовуватися. Свекор приніс стару перину з гаража. Свекруха принесла суп і чай. Люди в підвалі були добрими й чуйними. Всі ділилися їжею, пропонували окріп. Ніхто не лаявся.

Дітям було нудно і страшно. Було дуже запорошено.

Коли були сильні вибухи, ми притискалися одне до одного. Один раз мені було так страшно, що я попросила в чоловіків горілки, додала соку і випила. Мені полегшало. Наступного разу вже не допомогло. Не допомагало й заспокійливе, було просто дуже страшно.

Ночами молодший син почав сильно плакати. Ми думали, болить животик, але виявилося, що це переляк, тому що після підвалу він плакав ночами ще два місяці.

24 січня 2015 року

Свекруха приносила їжу – вона не жила в підвалі. Чоловік ходив до аптеки й магазину. Ми виходили на поріг з підвалу подихати повітрям, подивитися на сонечко. Ми почали звикати до підвалу, і вже не вірилося, що ми жили у квартирі, гуляли селищем і був Мир.

Приїжджали репортери й питали: як ми думаємо, хто стріляє?

25 січня 2015 року

Мені додзвонилася кума, вона знайшла для нас будиночок в Одеській області й запрошувала приїхати.

Дали безплатний автобус, який вирушав від центру. Але як туди добігти з дітьми й речами?

26 січня 2015 року

Ми переходимо в інший підвал, ближче до центру. У цьому підвалі холодно й вогко, але є електрика. Стелимо на дошки ковдри й робимо ліжко. Цієї ночі в молодшого сина підіймається висока температура.

27 січня 2015 року

О 12 годині дня ми біжимо на автобус, він переповнений і вже від'їжджає, але нас взяв. Люди перелякані, плачуть, моляться.

Ура! Ми спокійно доїхали до Бахмута. Там ми чекаємо два дні та їдемо до Харкова. У Харкові на вокзалі волонтери надали нам їжу і нічліг.

31 січня 2015 року

Ми їдемо до Одеси.

1 лютого 2015 року

Ми потрапляємо в будинок, який нам надала Базар'янська сільрада. Люди дали старі подушки, ковдри, посуд. У будинку дуже холодно, мінус 12°. Дітям подобається.

Лютий 2015 року

Старшого сина оформила до школи у 2 клас, молодших – у садок. Люди допомагають продуктами, одягом, іграшками. Наприкінці лютого ми з молодшим сином потрапляємо до лікарні – у нього запалення легенів.

Березень 2015 року

У будинку холодно. Сильно сумую за Миронівкою. Не можу додзвонитися батькам в Чорнухине, не знаю, чи живі вони. Постійно хворіють діти. Вода дуже солона.