Наше селище Олександрівка знаходиться на околиці Донецька. Обстріли чути тут щоночі, а кілька днів тому ми могли загинути – за декілька метрів від нашого будинку впав снаряд. Гупнуло так, що слів немає описати.

Мені доводиться збирати осколки від снарядів у дворі. Добре, що будинок не пошкоджений. Тому що йти нам нікуди – у будинку туляться шестеро осіб.

Онучка Яна доглядає хворого на ДЦП брата, а також одна ростить п’ятирічного сина. Він від страху перестав розмовляти. У нього істерика, крики: «Мамо, бомблять!». Він ховається. Вийти на прогулянку з ним можна тільки вдень. Коли вони гуляють, я місця собі не знаходжу, адже можна очікувати чого завгодно.

Ми виживаємо насилу, грошей не вистачає ні на їжу, ні на ліки.