Возняк Юлія, 9-а клас, Харківський ліцей № 107

Вчитель, що надихнув на написання — Кіндра Вікторія Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це подія, яка назавжди змінила долі людей і продовжуює змінювати, в тому числі і мою. Вже майже 1000 днів триває повномасштабне вторгнення на територію моєї держави. Вночі, всі прокинулися від вибухів, які лунали за вікном щохвилини, це викликало паніку. Ми разом з батьками - не знали, що робити далі. Мені здавалося, що це сон, страшенний сон, немов історія жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього. Усі почали швидко збиратися, брати якісь речі і йти до метро, яке знаходилось неподілік від нас. 

На вулиці я бачила лише метушню та страх, машини, які їхали по головній дорозі, а потім ставали у величезні кількагодинні затори, щоб виїхати за межі Харкова. Багато знайомих і друзів виїхало ще у перший день до околиць міста, інші - на захід України. А ми з родиною не змогли залишити свій рідний дім, який у подальшому і був нашим захисником, який ми не покинули і досі. Я памʼятаю, як прислуховувалася до кожного гучного звука. 

Вулиці з часом опустіли, тільки рано вранці можна було побачити людей. Ні, навіть не так: можна було побачить хоч щось живе, окрім дерев та інших рослин. 

З часом ти звик до повної тиші, яку порушували вибухи, але та тиша наче і заспокоювала, бо ти знав, що саме зараз, у цей момент - спокійно. 

Щось страшне, “погане” від нас відводила ніби сама доля, даючи шанс на життя. 

Згадуючи ті місяці мимоволі навертається сльози, відчуваєш біль, який важко передати на словах… 

У ту мить, ти не думав, а що буде далі, чим ти збираєшся харчуватись, чи взагалі буде у тебе світло з водою та найбазовіші речі. Ти стояв з самого ранку по декілька годин у черзі, щоб купити хоч трохи поїсти. 

Для всіх слово “Салтівка” було наче щось страшне, те місце, куди їхати не треба... Але ті люди, які залишись тут, продовжували жити та сподівались на скорішу перемогу. І як, можливо, дивно це б не звучало, але ми звикли, звикли до таких обставин, звикли до усього. 

З кожним днем надія на довоєнне життя ставала ще більшою та сильнішою. Ми продовжували любити та вірити у нашу неньку, що робимо і зараз. Як кажуть, людина звикає до усього, яким би поганим або добрим воно не було. На свої очі я бачила, як руйнуються будівлі, життя людей, людей, які просто хотіли жити та тікали від страшного слова “Війна”. На таке “слова” не заслуговує ніхто, бо це переломний та найболючіший момент для кожного, тим паче для того хто втратив усе, усе, що мав, крім себе… Мені пощастило, в мене залишилась сім’я і близькі люди, залишилась надія на краще майбутнє, надія в себе та інших. Все це, ти розуміє та осмислюєш поступово, читаючи чи слухаючи історії інших людей, розуміючи їхню біль. 

Доходячи до теперішнього часу, хочеться сказати, що дещо змінилось, а саме те, що люди почали повертатись, вони сумують за власними домівками та старим життям, але продовжують жити новим, яке самі відбудовують, заліковуючи свої рани. І я впевнена, що незабаром, настане мир в моїй країні. Я вірю в перемогу. Україна підніметься з руїн, широко розправить свої крила та полетить вільним птахом у щасливе майбутнє!