Рева Артем, Ізюмський ліцей №11

"Незалежність підіймає на крилах. Відповідальність не дає ці крила спалити. Маючи і те, і інше, можна долетіти до мети!" С. Вакарчук.

Напевне, кожен із нас колись замислювався над тим, що таке рідна країна, чим вона особлива, чим вирізняється з-поміж тисяч інших країн світу. Україна – це славетна історія: мудрі літописці, Київ священний, дзвін козацьких шабель, гайдамацький посвист, нескінченні чумацькі шляхи, зойк кріпака на панському дворі, революційні заграви, довгоочікувана незалежність…

Зараз наша держава переживає тяжкі часи, і кожен намагається допомогти, зробити свій внесок у майбутнє.

У кожного з нас є свій день, коли почалась війна. Я пам’ятаю наших героїв, які взимку 2014 року боролись проти несправедливості, стояти на смерть за незалежність нашої держави. «Небесна сотня» називають їх, низький їм уклін.

Я серцем і душею з тими, хто в ці дні боронить нашу свободу на сході України, є учасником АТО. Пам’ятаю тих, хто віддав своє життя задля нашого щасливого майбутнього.

Про ці жахливі події дізнався від рідних. Адже сім’я – це та гавань, з якої ми виходимо у широкий світ, ім’я якому «життя». Довго не міг усвідомити того, що відбувається, про що говорять батьки.

Згодом все побачив на власні очі, коли родина переглядала фрагменти відео чи дивилася новини по телебаченню.

Очі війни… У них відбилася смерть, кров, жах, людські муки, страждання. «Війна – злочин проти всього живого, проти самої природи». Ми є заочними очевидцями подій, але там, у пеклі боїв, воюють наші батьки, брати, сусіди чи просто патріоти. Люди зіткнулися з жахливою реальністю.

Для моєї сім’ї війна – це страх, сльози, розруха, голод, смерть. Цей сум не просто свічка, яку можна поставити десь на згадку. У кожного з нас щемить серце, болить душа.

Та слава героїв невмируща! Герої не вмирають! Вони тут, з нами на Землі! Лише тихенько-тихенько сплять,бо змучились від катувань, побоїв і голосу смерті, що на вістрі снайперської кулі…

Моя країна – приклад великої мужності, витривалості та духовності. Вона йшла крізь століття дуже важким шляхом.

Український народ рухається вперед, долаючи труднощі, виправляючи помилки. Наша країна ще зовсім молода, тому поки що все в наших руках.Я вважаю, що лише боягузи кидають Батьківщину. У жодному разі не можна кидати її напризволяще. Не треба тікати за кордон.

Хіба ви не розумієте, що там ви нікому не потрібні? Ті, хто тікає з України, зраджують насамперед себе та своїх предків. Вони кидають могили рідних, ніби соромлячись свого походження. На мій погляд, це гірка реальність.

День, коли розпочалася війна, напевно, назавжди закарбувався у моїй пам’яті. Але кровоточать рани мого серця із приводу того, що відбувається на сході нашої держави. Не висихають сльози на очах матерів, сини яких захищають єдність і незалежність рідної землі. Але я вірю, мир на території України все ж таки настане.

Нехай крапелька крові героїв нашої історії, їхні героїко-патріотичні діяння будуть паростком чеснот правдивих, запорукою доброго імені на славу і процвітання України як соборної, незалежної суверенної європейської держави.

Для мене мир – це життя без кровопролиття, сліз батьків та знайомих, усміхнені обличчя рідних. Україно, я знаю, що ти переживаєш скрутні часи знову і знову. Але я вірю! Вірю в те, що всі бурі вщухнуть, і ти скинеш із себе весь тягар політичних карнавалів, які ми спостерігаємо сьогодні. Що ти знову засяєш новими яскравими гранями твоєї краси.

Люди, не дайте жодного шансу тим, хто бажає безладу в нашій державі, війни. Разом ми прокладемо дорогу добра, взаємопорозуміння, любові, злагоди…

Тож нехай щастить усім нам на цьому шляху життя, бо без миру немає дитинства, немає щасливого майбутнього. Арістотель говорив: «Працюємо, щоб мати вільний час, а воюємо, щоб жити мирно». Тож не дамо душі застигнути, забронзовіти. Лише спільними зусиллями ми досягнемо висот у нашому сьогоденні та спокою у наших серцях.