Маякова Маргарита, 9 клас
КОЗ “Виноградський НВК” ЗОШ І-ІІІ ступенів Виноградської сільської ради Черкаської області, 9 клас
Вчитель, що надихнув на написання есе: Малюк Валентина Олександрівна

Війна. Моя історія

Страшна, жахлива і нікому не потрібна війна. Ніхто навіть у своїх найжахливіших кошмарах не міг уявити, що у ХХІ столітті, в центрі Європи вона може розпочатись. Безжалісно і жорстоко вона вбиватиме мирних жителів і їхніх дітей, руйнуватиме будинки, школи, дитячі садочки, знищуватиме міста і села.

Для мене війна почалася ще у далекому 2014 році. Ми жили вдвох з мамою у Донецьку — великому і красивому місті, де і планували своє майбутнє. Мама й досі розповідає мені, як вона мріяла, що, коли я буду старша, ми будемо разом відвідувати музеї і театри, ходити на концерти та в кіно. Але, коли мені тільки-но виповнилось п’ять років, в моє місто прийшли чужі люди, які тоді сказали, що Донецьк відтепер не є частиною України, а люди, які живуть в ньому — не українці. Залишатися вдома стало небезпечно, тому ми з мамою вирішили поїхати на літо до бабусі.

Бабуся жила у невеличкому шахтарському містечку під Покровськом, на неокупованій частині Донеччини. Усі сподівались на те, що вся ця ситуація тимчасова, що правда і здоровий глузд скоро переможуть і ми зможемо повернутися до рідного дому... Але минув рік, мені довелося піти у перший клас місцевої школи, а потім провчитись там аж до сьомого.

Нам з мамою довелося звикати до того, що наш дім тепер тут. Ми ходили в музеї та в кіно. Я знайшла своїх друзів.

А потім... 24 лютого 2022 року я прокинулась від слів мами: “Війна знову нас наздогнала...” Ніхто не міг собі навіть уявити, що нас змусять пережити це все повторно. Паніка на вулицях і в новинах, порожні полиці в магазинах, перші повітряні тривоги, перші “прильоти” і страх перед тим, що буде далі — все це охопило наше життя і заволоділо нашими думками.

В Донецькій області оголосили обов’язкову евакуацію. Знову повторювалася та сама історія, знову ми мусимо переїжджати. Але на цей раз з нами була і бабуся, до якої ми приїхали на літо, а залишились на роки, і прапрадід, якому вже майже 90 років і який навіть не сподівався дочекатися другої війни у своєму житті, бо ще пам’ятав жахіття і наслідки першої. Ми захопили з собою всіх своїх хатніх улюбленців — членів нашої великої родини. Але багато чого довелося залиши, бо неможливо забрати з собою дім, рідні вулички, школу, магазини, не забрати з собою і друзів.

На цей раз ми вже не знали, куди їдемо і що з нами там станеться. Так ми і опинилися у Черкаській області. Не дивлячись на всі наші побоювання, місцеві мешканці зустріли нас привітно. Нам є де жити, я ходжу до школи і знайшла там нових друзів. Але моє серце ще й досі залишається там, на Донбасі, де народилася я і вся моя сім’я, де залишилися мої друзі, де знайома кожна вуличка, де і є мій рідний дім, в якому я відчувала себе щасливою.

Я сподіваюсь, що скоро війна закінчиться, всі українські землі стануть вільними і ми всі повернемося додому. Хоча, завдяки цій війні я зрозуміла, що де б я не знаходилася — я вдома, бо мій дім — це Україна — вільна, самостійна і незалежна...