Вікторія, учениця Пологівської гімназії «», м. Пологи, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Весна, теплий сонячний день, який за хвилину стане для мене похмурим та гнітючим. Мені дев’ять років, тихо і розмірено проходить моє безтурботне дитинство. У будні – школа, а на вихідні – розваги, солодощі, морозиво, каруселі… Але що це? У мою свідомість врізається слово – війна, таке важке, болюче та не зовсім зрозуміле для мене.

Мені ж добре зараз, поруч рідні та близькі, а в кишені завжди лежить смачна цукерка. Чому слово ВІЙНА я чую майже скрізь: у школі, на галявині перед будинком, у магазинах, за сімейним столом?

Але батьки все частіше і частіше пошепки розмовляють, стурбовано переглядають ТСН, і відчуття занепокоєння не залишає моїх рідних. Я ж це бачу.. Та остаточне розуміння всього приходить у момент, коли надходить звістка про мобілізацію тата.

Страх, сльози, істерика…

Починаю задавати собі дорослі питання: «Чому? За що? Що буде далі? А як же я без рідного, міцного і сильного батьківського плеча?». Відразу розумію, що з цього моменту для мене настає нова реальність: чарівний, мальовничий світ перетворився у якесь гнітюче, болюче пекло.

Відчуття незахищеності, паніки та усвідомлення, що вже не буде так, як раніше. І чи по силі нам впоратися з цими тяжкими випробуваннями?

Тато потрапив у зону бойових дій, а я разом зі своїм однорічним братиком та матусею чекаємо вдома. Кожен день - то вічність.

А, може, це все страшний сон? Це питання турбує кожен день. Мабуть, так я і подорослішала, адже у своєму малому віці була змушена хоча б якось допомагати матусі в усьому.

Для мене цей період життя є найтяжчим, адже позбавлена найважливішого – повноцінної родини та щасливого дитинства.

Кожен вечір був безпросвітній: хвилювання за тата, новини по телевізору, які завжди викликали тривогу, намагання опанувати себе серед усього цього жахіття. Для чого ж ці всі випробовування? Чи справді все, що відбувається, говорить про те, що далі буде краще? Нічого не зрозуміло, тільки і мрію про те, щоб все повернулося на свої місця, це очікування і тривога скінчилися, як найстрашніший сон у моєму житті.

Ми з родиною чекаємо тата. Декілька разів його все – таки відпускали додому, і це були найдорогоцінніші хвилини, ніколи не могла стримати свої емоції, сльози радості котилися по-моєму дитячому обличчі.

Не можу навіть сказати, що конкретно відчувала у ці хвилини: радість, біль, тривожність, страх, здається, що усі ці емоції поєднувалися воєдино.

Та з кожною зустріччю було все важче відпускати та розлучатися – це все закінчувалось гіркими душевним болем.

Увесь проміжок часу, коли батька не було поруч із нами, дуже багато плакала, страждала та знову і знову ставила багато питань.

Адже замість мирного неба з’явилися у житті моєму такі слова, як жорстокість, страх, паніка, смерть. Чому так? Безліч питань, але жодної відповіді.

Ми всі потерпаємо від тяжкого розуміння реалів життя й до сьогоднішнього часу. Можливо, ми просто не цінували мирне життя?...

Але війна продовжується, хоча в тилу ми її майже не відчуваємо.

А скільки пролилося невинної крові людей!?! Скільки померло молодих хлопців – солдатів, які захищаючи нас та нашу батьківщину, віддавали дорогоцінне життя задля нашого спокою, тиші та довгоочікуваного мирного життя,

якого й досі немає. Людське життя - це найцінніше, що ми маємо, те, що ні за які гроші не купити. І впевнена, що хлопці недаремно положили свої голови. Вони для мене всі – ГЕРОЇ!

Для кожного з нас визначення миру є дуже різним. Мир для мене - це все- таки той самий, минулий світ, у якому не має жорстокості та війни, де ми усі можемо бути вільними та щасливими. Там, де є мирне небо, під яким не гинуть невинні люди, немає страху та відчуття незахищеності. Кожен із нас може забути та відпустити усі страхи з якими жив під час війни.. І мені здається, що не тільки я дуже мрію опинитися та жити саме в такому світі, тому не можу дочекатися моменту, коли ми усі з легкістю промовимо ті самі довгоочікувані слова: ВІЙНА СКІНЧИЛАСЯ, НАСТАВ МИР!