Мельник Марія, 9 клас, Боровицький ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Вейна Ірина Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Зло, біль, самотність, втрати… 1000 днів війни… Скільки  розпачу та гіркоти стоїть за цією цифрою. Війна… Вона непомітно підкралася до мого мальовничого  села Боровичі і перекреслила всі плани.     

Відразу після вторгнення рашистів багато односельчан пішло захищати нашу землю. Серед них був і мій хресний Олег.

Коли принесли повістку, хресного вдома не було, він працював на заробітках за кордоном. Бабуся зателефонувала йому і сказала: ”Олежка, синок, я не буду брати повістку”. Але хресний їй відразу сказав: ”Якщо не візьмете, я вам ніколи цього не пробачу. Я не буду сидіти осторонь. Краще піду я, ніж мої брати, у яких є сім’я та діти”.

Так як Олег ніде не служив, то спочатку навчався в Україні, а згодом - у Польщі. А після навчання його відразу відправили на ”нуль”.

Всі дуже хвилювалися  за нього. Разом з подругами ми почали волонтерити. Кожен тиждень пекли торти, чизкейки, імбирне печиво та інші смаколики і продавали по селах. Виручені кошти передавали у волонтерський центр. Крім того, їздили у госпіталь до поранених бійців. Всім односельчанам, які на фронті, ми організували посилки. А ще за наші кошти було придбано два дрони. Разом із вчителями ми смажили пиріжки з м’ясом, пекли пироги, солодощі, робили голубці – це неповний перелік страв, які ми готували для захисників ЗСУ.

Щоночі я лягала спати та просила Бога, щоб швидше закінчилась війна та всі герої повернулися живими.

На зв’язку з хресним я була постійно. Він завжди мені казав: ”Марусько, я тебе не покину, я завжди з тобою”. Розмови з ним зігрівали мені душу. Хресний ніколи не говорив, що в нього щось не так, він завжди казав: ”В мене все добре, головне ви там тримайтеся”. Від простого солдата він дослужився до старшого лейтенанта.

Олег дуже радів цьому і говорив нам: ”Дивіться, як я швидко підіймаюсь по службі, я відчуваю, що це моє”.

Ми йому говорили, що дуже за нього радіємо, але аби це було в мирний час, а не під час війни. Хресний був хорошим командиром. Він виходив разом з хлопцями на позиції. Другого вересня він поїхав з військовими на завдання і вони підірвалися на міні. Олега відправили у госпіталь в місто Дніпро, де йому ампутували дві ноги. Бабуся, мій тато та дядько Віталій постійно були біля нього.

Для мене головне було, щоб хресний вижив.

Лікарі не давали ніяких прогнозів, але ми вірили, що він обов’язково вийде з медикаментозного сну. Пройшов тиждень. Здавалось, що він іде на поправку. Але цього не сталося. Десятого вересня його відправили гелікоптером у Київ. Там він і помер…

Для мене тоді життя зупинилось, я не вірила  і досі не вірю, що його немає. Чотирнадцятого вересня його привезли додому.

Я була спустошена, розбита, ніби хтось відірвав в мене шматок серця. Я сиділа біля труни хресного і просила, щоб він відкрив очі, але цього не сталося. Вся родина була   у скорботі. Настав день похорону. Військові передали мені прапор. Щоразу я дивлюсь на нього і заливаюсь слізьми, згадуючи свого хресного. Вже пройшло декілька тижнів, але я досі не вірю, що його немає. Я ще чекаю на його дзвінок, хочу почути рідний голос.

Як важко з цим жити! Біль не стихає. Як навчитися жити без нього! Хресний хотів, щоб я стала успішною, і я зроблю все, щоб здійснилися його побажання.

Вірю, що війна закінчиться, герої повернуться до своїх рідних. Вірю, що Україна стане мирною та багатою країною. Слава Україні! Слава нашим героям! Герої не вмирають!