Лукіянчук Ксенія, 2 курс, ДНЗОЦПТО м. Одеса, Одеська обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе — Ладиженська Світлана Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Аж не віриться, скільки вже минуло… Пам’ятаю, як почула, ніби, на той час, за два тижні, у наше місто прийде війна. Відразу в голові намалювалася картина із якогось фільму про апокаліпсис, з майже зруйнованими будинками, яскравими смугами в небі, близькими звуками вибухів, пустими вулицями. У той момент я не надала цим словам аж такого значення, проте не забула їх і перевірила.

Я нікому нічого не розповіла, напевно тому, що сама дуже не хотіла, аби вони справдилися. Проте сталося саме так.

Завжди ціна перемоги в будь-якій війні — це втрата людей. Люди, які цього не розуміють, не цінують власного життя. Війна таки почалася. Але не за два тижні, а за два місяці. Тоді я знову згадала слова знайомої, яка ніби у воду дивилася. Рано-вранці вся Україна отримала страшну звістку. Хоча тоді вона не здавалася такою страшною, як зараз. Особливо давали якусь надію ті заяви на кшталт «Війна закінчиться вже за три дні!» Та яке там!? Зараз такі спогади викликають у переважної більшості українців, що лишилися у країні, та військових на фронті, тільки нервовий сміх.

Як учора пам’ятаю той пізній вечір, коли мамі зателефонували схвильовані знайомі, що буквально вже менше ніж за п’ятнадцять хвилин збиралися їхати в село, налякані звісткою згори, та були готові взяти й нас.

Вони поспішали встигнути до півночі, бо після повинні були поставити блокпости та закрити межі міст. З підслуханої розмови я зрозуміла: знайомі боялися, що населені пункти взагалі позакривають без права виїзду та в’їзду.

Цікаво, скільки українців того дня залишили рідну домівку та Україну у пошуках місця, де вони будуть у безпеці? Було, звісно, трохи моторошно після почутих слів і нав’язливих думок, викликаних словами, вимовленими здоровим глуздом, проте ми все ж, на свій страх і ризик, на перший погляд спокійно, відмовилися. Чому? А тому що наївно повірили у солодкі заяви про швидку перемогу.

У кожного всередині, навіть під час ухвалення найнезначніших рішень, прокидається той самий хробак невпевненості. Хробак, що жере тебе зсередини, що змушує прокинутися твою бурхливу фантазію, яка, у свою чергу, навіє невтішні наслідки твоїх рішень.

Але згодом, у людини, що має більш-менш здоровий глузд, обов’язково має нагадати про себе внутрішній оптиміст. Він, як справжній супергерой, подолає, як мінімум, половину всіх сумнівів, а, може, і більше. Наостанок ще й доб’є їх залізними аргументами, які повинні дати золоту впевненість у прийнятому рішенні.

Пам’ятаю першу ніч і тривогу. Було дуже моторошно. Проте я намагалася тоді й намагаюся досі зберігати гранітну стійкість. У мене є молодша сестричка, яка дуже боїться тривог. Особливо коли ракета вибухає, і це дуже добре чутно. Тоді вона біжить до мене в кімнату і чекає відбою.

Заради неї… Заради таких, як вона, дорослим треба триматися. Адже сьогоднішня дітвора — це наше майбутнє. Вони завжди намагаються наслідувати нас, дорослих, у всьому. Ми їхній головний приклад протягом життя.

Нині дорослим дуже важливо зберігати спокій, або, принаймні, робити вигляд перед дітьми, що все гаразд, і обов’язково все буде добре в майбутньому.

Діти — найцінніше, що у нас є. В одній пісні автор дуже добре помітив, що кожен почутий дитиною вибух додає їй з десяток років.

Уявляю, якими «дорослими» є діти, що не мають змоги переїхати разом із родиною до іншого міста. До міста, в якому не ведуться активні бойові дії, в якому цілі будівлі, в якому бурлить мирне життя, у місті, в якому діти ще пам’ятають, як це — посміхатись і бути щасливим.

Здаватися щасливим — мистецтво, коли тебе рве на шмаття. А якщо всередині надто порожньо — стисни міцніше кулаки.